Головна Люди Антоніна Пахтер: любила, люблю і любитиму офтальмологію
Антоніна Пахтер: любила, люблю і любитиму офтальмологію
Антоніна Пахтер: любила, люблю і любитиму офтальмологію

Коли після запису цього інтерв'ю я показала своїм знайомим фото Антоніни Іванівни у романтичній блузі, а не в білому медичному халаті, більшість людей напружувалися і не могли згадати це знайоме обличчя. А коли продемонструвала іншу світлину, у звичному робочому одязі, відразу звучала впевнена відповідь: окуліст.

Ось уже 33 роки в одному й тому ж кабінеті по вулиці Боженка в Ужгородській міській дитячій поліклініці приймає своїх маленьких пацієнтів лікар-офтальмолог Антоніна Пахтер. За цей час з нею мало справу кілька поколінь ужгородців. І вони настільки звикли до розумної вродливої лікарки в білому халаті, що без цього спецодягу і звичного інтер'єру, не завжди її впізнають.

Та мало хто знає, як живе відомий офтальмолог поза роботою. Чим цікавиться, де буває? Відповіді на ці запитання ми отримали в розмові за чашечкою кави під час обідньої перерви.

– У Facebook, коли просять порекомендувати хорошого окуліста в Ужгороді, у більшості випадків звучить ваше прізвище. Ви знали про це?

– Я зареєстрована у Фейсбуці і коли мене позначають, то, звісно, мені дуже приємно. І я вдячна тим людям, які обирають мене, радять і довіряють.

– Але мало хто знає вас, як звичайну людину. Розкажіть про себе.

– Я народилася в Ужгороді. Пахтер – це прізвище за чоловіком, а дівоче – Перстньова. Мої батьки разом вчилися в університеті і за направленням у 1958 році приїхали на роботу сюди. Мама за освітою технолог, тато ветеринарний лікар. Я народилася вже тут. Братів-сестер нема.

– Чому офтальмологія?

– З дитинства подобалося лікувати людей. Спочатку хотіла стати гінекологом. Закінчила УжДУ, працювала декілька років ще студенткою, навіть проходила субординатуру з акушерства і гінекології. Але так склалося життя: роботи на той момент не було і мені запропонували на вибір одну з декількох спеціальностей. Я вибрала офтальмологію, оскільки у свій час обирала між цими двома професіями. Тож, коли мені довелося приймати рішення вдруге, я однозначно вибрала офтальмологію. І практично в дитячій поліклініці на одному місці працюю з 1984 року.

– Це скільки ж поколінь через вас пройшло?

– Півтора. А якщо рахувати фактично, то до мене ходили бабусі-дідусі, мами і їхні діти. Тобто мами, яких я колись лікувала, приводять до мене своїх дітей і своїх батьків. Виходить, що я знайома з трьома поколіннями в одній сім'ї. Це дуже приємно.

– Чим приваблює вас наука про людське око?

– Ви знаєте, коли приходять пацієнти, особливо старші люди, то говорять: якщо нема зору, то нема нічого. Пітьма… Нема нічого гіршого. До певного моменту людина не до кінця усвідомлює, наскільки це важливо – мати якісний і хороший зір. І коли з віком з'являються проблеми, тоді приходить розуміння того, що десь втрачений час, на щось не зверталася увага. Найбільше у моїй професії мене приваблює сама людина. Адже можна механічно виконувати свою роботу, а можна бути справжнім лікарем. Я дуже вдячна своєму педагогу. Це лікар-офтальмолог Крупніна Тетяна Іванівна, яка по сьогоднішній день працює в Мукачеві. Це прекрасний фахівець і надзвичайно приємна людина. Коли ми з колегою вперше до неї приїхали, вона настільки радо нас прийняла, настільки відкрилася, що тоді ми побачили цю науку з іншого боку. Вона розповідала нам те, чого не прочитаєш в книгах. Це і сформувало моє відношення до офтальмології та дітей.

– Як вам працюється з немовлятами? Адже це одні з найскладніших пацієнтів…

– Мені цікаво з ними. Нема двох однакових дітей. Кожна дитина – індивідуальність. Часто мене запитують, чи мені не наскучила робота. Ні. Буває, що дитина ходить до тебе роками, вона дорослішає, з нею дорослішаєш ти, ростуть твої знання, ти можеш щось нове порадити. Тому абсолютно не наскучили ні діти, ні робота. Любила, люблю і любитиму офтальмологію. І весь свій вільний час присвячую вдосконаленню знань.

– Який у вас зір?

– У мене невеличка короткозорість ще з молодих років. І це, в принципі, навіть непогано, тому що ти вдаль бачиш добре і ще певний час після 40 років можеш читати без окулярів. Мене це часто виручає.

– І ви не робили ніякої корекції?

– Ні, маленька короткозорість – це гострота зору приблизно 70-80%. Цього достатньо в побуті. Хіба що під час керування автомобілем треба використовувати окуляри. Проте читаю поки що без них.

– Розкажіть про свою сім'ю, дітей.

– Чоловік з родини лікарів, але за фахом інженер. Зараз допомагає мені у нашій спільній приватній справі. Ми відкрили "Оптику", де консультуємо, підбираємо і виготовляємо окуляри.

Донька – економіст за фахом, викладач, з сім'єю проживає окремо, онучка першокласниця. Так що в сім'ї лікар я одна.

– Ваш робочий день доволі насичений, враховуючи щоденні черги людей біля кабінету. Чи вистачає часу на навчання, підвищення кваліфікації?

– Дійсно, робочий день починається о 8 ранку у поліклініці і закінчується о 7 вечора в "Оптиці". Намагаюся майже весь вільний час використати раціонально. Окрім домашніх клопотів, підтягую свої знання по спеціальності. Наука розвивається, з'являються нові технології, сучасні методики лікування. Потрібно бути в курсі новацій – це гостра необхідність для сучасного лікаря. Щорічно беру участь у конференціях, з'їздах офтальмологів у Києві, Одесі, відвідую виставки офтальмологічного обладнання.

– Наскільки швидко розвивається, змінюється ця сфера?

– Офтальмологія не стоїть на місці. Якщо навіть взяти таку патологію, як короткозорість, яка на сьогоднішній день стала особливо актуальною, то раніше наші можливості були обмежені виключно призначенням окулярів. Ще ми рекомендували вправи для очей, апаратне лікування, вітамінотерапію. Зараз до цього приєднується контактна корекція зору, сучасна лазерна терапія. Фактично консервативним лікуванням пацієнтів ми займаємося до 21 року, а далі у пацієнта є можливість обирати, чи залишатися з тією корекцією, якою він володіє на даний момент, чи зробити лазерну корекцію. Якщо останнє дозволяє стан його ока, можна стати абсолютно здоровою людиною.

– Чи багато пацієнтів роблять операції? Наскільки це безпечно? І якщо так, то чому не вилікувати всіх і відразу?

– Вибір оперативного лікування є індивідуальним. Щорічно до 5-ти моїх пацієнтів роблять такі операції. Загалом операція безпечна, деталі відпрацьовані роками, але, за статистикою, все ж існує певний відсоток ускладнень. Тому сьогодні клініки, страхуючи себе, намагаються попереджати пацієнтів про можливі ризики. А пацієнти, враховуючи все, не завжди наважуються на операцію.

– Довгий час в Україні центрами розвитку якісної офтальмології були Одеса, Чернівці, Київ. Як зараз?

– І зараз так само. Інститут очних хвороб ім. В.П.Філатова в Одесі виховав не одне покоління офтальмологів. Там велика теоретична і практична база. Проте останнім часом особливого поширення набуває хірургічний напрямок в офтальмології і він більш сконцентрований у Києві. Але високий професіоналізм фахівців і якісна апаратура дозволяють робити сучасні втручання і в обласних центрах. Так у нас працює "Закарпатський центр зору", де проводять надскладні оперативні втручання на сучасному обладнанні.

– Наразі з України масово виїжджають фахівці. Як у вашій сфері? Чи буде нам через кілька років до кого звернутися при біді?

– Шкода, але це правда. Перше, по чому ми це відчули, середній медичний персонал. Медсестер нема, їм тут нецікаво. Вони молоді і сьогодні не бачать перспектив в Україні. Що стосується лікарів, тут дещо інша ситуація. Якщо молодим колегам запропонують кращі умови закордоном, можливо, вони погодяться виїхати. Часто наших фахівців забирає Польща, Словаччина, Угорщина. Там навіть не треба перескладати деякі іспити, тому що у наших фахівців хороша база. А от лікарі, які пропрацювали багато років в Україні, ймовірніше, залишаться. Вони мають своїх пацієнтів, яких знають, лікують роками, а ті, в свою чергу, платять лікарям своєю довірою. Тому у моєму випадку так питання не стоїть, хоча запрошували. Мені цікавіше популяризувати тут свою професію і її розвиток.

– А чи приїжджають з-закордону до вас пацієнти?

– Так, найчастіше це пацієнти зі Словаччини та Угорщини. Звертаються в "Оптику", записуються на консультацію, можливо, за чиєюсь порадою, а потім вже приїжджають регулярно. Приємно, коли в подальшому радять нас своїм родичам, знайомим, колегам. Іноді важко спілкуватися, оскільки угорської мови я не знаю. Та ми завжди знаходимо вихід.

– Чи трапляються неординарні випадки? Не забирали вас, скажімо, за кордон до якогось пацієнта?

– Такого не було, але якось, пригадую, я збиралася на конференцію в Київ. Потяг був вечірній, зібрані валізи, залишається декілька годин до від'їзду. Як раптом мені телефонують: "Будь ласка, допоможіть!". Виявляється, людина мала їхати за кордон на роботу в Швейцарію проїздом через Угорщину. В Києві напередодні від'їзду їй підібрали лінзи, одягнули, але не навчили знімати. Приїхавши в Ужгород, ввечері чоловік не зміг їх зняти. А зранку в дорогу. Почалася паніка: що робити? Куди звернутися? Ми зустрілись, поспілкувалися хвилин 15. Слава Богу, все обійшлося, я навчила чоловіка користуватися лінзами, але такий випадок з дорослою людиною запам'ятався.

На жаль, є і складні ситуації. Буває, оглядаєш немовля вперше і розумієш, що, можливо, ця дитинка не буде бачити. Важко підібрати слова і повідомити про це мамі. Це, мабуть, найважчі моменти в нашій роботі.

– А що зворушує?

– Уявіть собі підлітка, який з певного моменту розуміє, що недобачає. Зір падає, але він приховує це від батьків, боячись заборони користування гаджетами. До певного часу все спокійно, але потім настає етап, коли зір падає настільки різко, що дитині вже проблематично виконувати якісь звичайні функції. Потім візит до лікаря і розуміння, що потрібна корекція зору. При певних обставинах ми рекомендуємо контактну корекцію. І от коли дитина одягає лінзи вперше… Картина завжди однакова: широко розплющені очі, погляд навколо себе, повний захват, щастя, сльози радості. І вигук чи зворушливий шепіт: "Як же ж все гарно!.." А батьки при наступний зустрічі розповідають, як дитина захоплено розглядала листочки на деревах або сніжинки дорогою додому.

– Так багато зараз всього у світі відбувається, стільки всього нового з'являється. То чому люди досі носять окуляри? Не винайшли ще пігулки, щоб вилікувати чи попередити цю хворобу?

– Ви зачепили настільки серйозну тему, що навіть не уявляєте. Це зараз міжнародна проблема. Нещодавно було проведено великомасштабне обстеження в цілому світі. Збиралася інформація по кількості короткозорих людей у різних країнах. Так от з'ясувалося, що серед 19-річних людей в США, Англії – 50% короткозорих, Японії – 60%, Сінгапурі – 74%, а в Кореї – 97%! Тобто у країні, де більш розвинуті комп'ютерні технології, де більше гаджетів, фіксується більша кількість короткозорих людей. Це пряма залежність. І тому питання лікування короткозорості стало дуже актуальним. На жаль, універсальної пігулки нема. Але пити вітаміни двічі на рік для профілактики і укріплення м'язів ока треба обов'язково.

– Ну, погодьтеся, все одно ми не можемо заборонити це дітям повністю. Це епоха. Воно прийшло і від цього нікуди не подітися...

– Дійсно, заборонити нереально. Тому що це етап пізнання, навчальний процес, розваги, але все має бути в розумних межах. По шкідливості на перше місце я би поставила мобільний телефон, далі планшет, комп'ютер і лише потім телевізор. Тому рекомендую використовувати телефон тільки за призначенням – телефонувати, а не грати в ігри. Планшет, комп'ютер використовувати по 20-30 хв. декілька разів на день. Цього дитині достатньо. Телевізор можна дивитися годину-півтори на день.

– Вам вдалося переконати в цьому онучку?

– Ні.

– Ну ось…

– Так. І вона, на жаль, теж в окулярах.

– А яка тенденція з цим захворюванням в Ужгороді?

– В Ужгороді така ж тенденція, як і в цілому світі.

– Все ж таки ми ближче до Лондона чи Сеула?

– Ми ближче до Лондона, якщо мова про статистику короткозорості. На жаль, ця хвороба зростає. Ми намагаємося якось з цим боротися: проводимо профілактичні огляди, які дозволяють на ранніх етапах виявити проблему, вчасно втрутитися, дати певні рекомендації, тому процес у нашому регіоні прогресує ще не так бурхливо.

– Реформа медицини. Наскільки вона позначилася на вашій сфері і які висновки можна зробити, виходячи з ваших спостережень?

– Зараз, на жаль, зменшена кількість обов'язкових оглядів. Якщо раніше ми оглядали дитину від народження до року кілька разів, потім тричі до вступу в школу, далі 4 рази під час навчання в старших класах, то, згідно із сучасними протоколами, дитина оглядається 1 раз до року і потім аж перед вступом до школи. Цього надзвичайно мало. Тому я рекомендую дитину до трьох місяців обов'язково показати спеціалісту. Якщо є прихована патологія, щось пропустили під час першого огляду або ви помітили щось незвичайне, негайно звертайтесь до дитячого офтальмолога. Краще ми перевіримо зір і, таким чином, попередимо розвиток ускладнень. Наступний рекомендований огляд – в 3-3,5 роки, коли основний ріст ока практично завершений. Як тільки дитина розпочала розмовляти і може назвати картинки, приходьте для перевірки зору за спеціальними таблицями. Зір школярів раз на рік перевіряє медичний персонал школи. Тим не менше, наполегливо раджу звернутися до офтальмолога, якщо ви помітили, що дитина почала мружитись, ближче підходити до телевізора. Це може означати початок процесу зниження зору, його необхідно вчасно діагностувати і пригальмувати. Реформа змушує людину більше саму дбати про себе. Тому будьте обачні.

– Все ж таки не вдалося мені відійти від медицини і намалювати інший ваш портрет. Давайте хоча б на завершення розмови запитаю вас про звичайні людські речі. Де ви любите бувати, як відпочиваєте?

– Намагаюся раз на рік проводити хоча б тиждень на морі. На жаль, досі не відвідала Прагу, Відень і моя мрія – ще раз повернутися до Італії, де була одного разу на конференції, але дуже мало встигла побачити. Зате враження – на роки. Хоча б раз на місяць намагаємося з сім'єю вибиратися в гори. Там затишно. Можна просто погуляти і ні про що не думати.

– Що читаєте?

– Дуже тривіально, але здебільшого це спеціалізована фахова література.

– В лікарнях і поліклініках вранці з кабінетів завжди доноситься аромат кави. Так розпочинається робочий день в більшості закарпатських установ. Ви підтримуєте цю традицію?

– Звісно. Раніше не розуміла, як старші колеги можуть пити стільки кави. А зараз не уявляю без неї свого ранку.

– Чи любите готувати?

– Дуже. Щовечора готую "обідо-вечерю". Єдине, чого не готую вдома – це бограч. Вважаю, що ця страва найкраще виходить на справжньому вогні.

– Яка музика звучить у вашому автомобілі, якщо це не приймач?

– Іспанські гітари у виконанні Armik.

– На що найперше звертаєте увагу при знайомстві з людиною?

– На очі!

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

17 травня, чт, 15:53     0 895

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити