Життя

Богдан Логвиненко: “Закарпаття обожнюю за різноманіття”

3 Лютого 2016 4 324

Відомий мандрівник, котрий відвідав понад 50 країн світу та всі регіони України, нещодавно розпочав експедицію нашою країною. Стартувала подорож у Закарпатті.

Особливість Богданових мандрівок — у захоплюючих історіях, які він пише про людей, що трапляються йому на шляху. Про закарпатські знайомства Богдана й компанії можна прочитати на сторінці автора у фейсбуці за хештегом #carpaty1516 та на його сайті logvynenko.com. Ми дізналися, що під час експедиції Богдану Логвиненку запам’яталося найбільше.

— Як виникла ідея таких мандрівок?

— Активно подорожую останні 6 років, за цей час побував у понад 50 країнах та у всіх регіонах рідної країни. В Україні я завжди почував себе вдома. І ось прийшов цей час: відчути себе на батьківщині чужинцем, подивитися на все збоку, зрозуміти процеси, що відбуваються в різних регіонах. Початком було Закарпаття. Ця подорож була спланована за кілька тижнів до неї і за 13 неповних днів в мене вийшло зробити 25 історій, 4 з яких ще тільки мають вийти скоро на шпальтах фейсбуку і сайту logvynenko.com.

— Як тобі вдається писати так багато і так душевно?

— У 16 я написав перші кілька репортажів у “Газету по-українськи”. А писати навчився на сайті “сумно?”, там мене редактори й помітили. Через рік взяли на роботу — перше офіційне місце праці. У переході на Шулявці купив трудову книжку, пригадую, як тоді трусилися руки. В очах своєї бабулі я був дуже успішним. По-перше, для неї ця трудова значила набагато більше, як для мене, по-друге, я писав у газету, яку безплатно приносив додому і яка розрахована на таку аудиторію, як моя бабуся, що закінчила 9 класів і не мала змоги далі вчитися, бо мусила тяжко працювати.

Я писав до 5 тисяч знаків на день, бо це щоденне видання. Редактори нерідко ночували в офісі, вони надихали мене виконувати план. Писав і писав — це було непросто, бо в цій газеті заборонені оціночні судження, складні слова — все, крім фактів. Якщо спробувати видавати щодня бодай упродовж тижня таку кількість знаків, можна збагнути, що це не робота мрії. Деякі мої статті виходили під смішними псевдо, аби не був той самий підпис під трьома текстами. За деякі статті мені було соромно. Я й пішов звідти, бо досі ніяк не можу погодитися з політикою висвітлювати жовті подробиці з особистого життя публічних людей без їхньої згоди. Потім почав писати у жіночі і чоловічі журнали, був редактором рубрик у “ШО”, “Вона”, друкувався у “Новинарі”, “XXL”, “Тижні”, “Дзеркалі тижня”, став редактором окремого сайту “1+1”. Словом, розважався як міг. А коли в журналістиці стали платити склянку мінералки за статтю, довелося активно вести блог, потім — фейсбук. Я набираю текст швидше, ніж маленьке звірятко загортає шоколад у фольгу, тому встигаю ще жити.

— Що ти побачив у Закарпатті, з якими враженнями повернувся?

— Закарпаття — це мікрокосмос, який ще досліджувати й досліджувати. Я ж наразі лише шматки Хустського і Тячівського району відкрив, а там ще стільки всього. Регіон — не монолітний, у кожному районі свої особливості, іноді — своя мова (чомусь у нас люблять наголошувати на тому, що це діалект чи суржик). Я обожнюю Закарпаття за різноманіття. Це мікс культур і цінності цього феномену усе ще мало хто розуміє. Мультикультуралізм Закарпаття має дати поштовх для розвитку усієї України.

— Чи купував у Закарпатті сувеніри?

— Привожу тільки речі з душею, а таких мало. От зараз я приїхав і замовив кілька рукавиць та шкарпеток від бабці Марії з Косівського району для друзів, які мерзнуть. Мені здається, що їм це треба. Собі ніколи нічого не привожу: на спині хрест завеликий, щоб ще шось для себе возити (ред. — посміхається).

— Порада від Богдана Логвиненка: як шукати небанальні місця для подорожей?

— Не певен, що це всім цікаво, та я спілкуюся з людьми. Комусь, приміром, хочеться піти в найкращу баню — тут нічого не можу порадити, хотів сходити, та не встиг. Тому мій топ — це люди. Прекрасні буйволи у Мішеля. Непопсові місця шукаються самі, просто треба спілкуватися з людьми якомога більше. Не боятися отак підходити і питати: бабцю, а шо у вас тут? А вона така раз і вас за руку — і в хату. А там зачаклує і перетворить на кабана.

— Скільки, на твою думку, треба провести часу в місті, аби по-справжньому відчути його?

— Його можна відчути в перші секунди, а можна прожити десятки років і так нічого й не зрозуміти. Це залежить від міста (місця), від людини і їхнього взаємозв’язку та розуміння. Міста — як люди. Буває, дивишся на якесь нещасне подружжя і думаєш: так вони ж вже років десять нічого одне про одного не знають. Міста — як друзі. Є багато прислів’їв: друг пізнається в біді, в роботі, в печалі чи радості. А насправді все значно простіше: друзі пізнаються завжди. Або не пізнаються, бо не підходять одне одному. Мені деякі міста не підходять, але чим далі, тим менше, бо палітра збільшується і сприйняття пом’якшується.

— Як бути, коли в країні, де подорожуєш, не знаєш спільної мови з її мешканцями?

—Так, таке часто буває. Прикро, бо хочеться вивідати в людини все, а нічого не годен зрозуміти. Зразу думаєш про космольоти і вмонтовані гугл-транслейтори в мозок. Але колись албанський водій мені кілька годин показував весілля свого брата на касеті в своєму домі в Греції. Це було так мило і ми спілкувалися, хоча не розуміли одне одного взагалі.

Взагалі я обожнюю вчити мови і намагатися в усіх регіонах і країнах говорити як місцевий. Мова — це не лише слова. Це інтонації, міміка, жести. Я ненавиджу грати інші ролі, але люблю перевтілюватись у місцевих, розповідати свої історії і ставити свої запитання тільки по-мєсному.

Ярослава Тимощук, Varosh

0 #