V35 Varosh
Головна V35 ЛіЛі Братусь: Я хочу шити одяг для звичайних людей, а не для зірок
ЛіЛі Братусь: Я хочу шити одяг для звичайних людей, а не для зірок
ЛіЛі Братусь: Я хочу шити одяг для звичайних людей, а не для зірок

Ужгородка з мукачівської освітою, що вже кілька років успішно розвиває власну справу у Києві, розповіла нам, чому приємніше шити речі, які можна побачити на випадкових перехожих, а не на "червоній доріжці". А також, чим різниться робота дизайнера в Ужгороді та Києві.

– Чому ти почала займатися дизайном одягу?

– Думаю, що це передалося мені у спадок: обидві мої бабусі шили. Хоча вони й з різних куточків України, одна з Сумської, друга – з Закарпатської області, але вони обидві обшивали свої села.

Тому, вже тоді, коли я у дитинстві шила сукні для ляльок, вони пропонували, аби я почала професійно цим займатися. Тож, після закінчення школи, я вступила до мукачівського університету. Старанно готувалася і потрапила на безкоштовне.

– Де ти працювала в Ужгороді?

– Взагалі, ще у школі я ходила у речах власного пошиву. Деякі однокласники з мене підсміювались, бо зовсім цього не розуміли. Але вже у 10-11 класі багато людей почало до мене звертатися з проханням щось підшити, перешити, переробити.

Так, вже на третьому курсі в університеті я почала працювати системно. Першим моїм клієнтом була мама. Втім, вона не робила жодних поблажок, ставилася до моєї роботи, як справжній клієнт. Вона працює на державній роботі і тому постійно казала, що з неї сміятимуться, якщо прийде з кривими швами на спідниці.

– Коли ти зрозуміла, що з Ужгорода треба їхати?

– У старших класах я два роки працювала моделлю, була у різних містах країни. Тоді я ще навіть не розуміла, одяг яких брендів я демонструю. Це сьогодні я знаю, що Gianfranco Ferrе – це крутий бренд світового рівня, а тоді мені було байдуже, що у 2000 році на мені спідниця за 600 доларів. (ред. – сміється)

От власне, про тодішнє закулісне модельне життя: коли всі дівчатка виходили на "перекур", я розглядала одяг, шви, тканину. Тоді я зрозуміла, що більше хочу займатися дизайном та створенням одягу, ніж модельною кар’єрою.

Одразу після закінчення університету у Мукачеві, я збиралася їхати до Києва, але зустріла Дениса і трохи затрималася в Ужгороді – на півтора року. (ред. – посміхається)

В Ужгороді у мене тоді припинився якийсь розвиток – у ательє ми постійно шили майже однакові жіночі костюми з різної тканини – все "по накатаній". Єдине, що мене тоді захоплювало – це те, що я могла займатися у вільний час вишивкою й створенням одягу для себе.

– Як ти знайшла роботу у Києві?

– Останні півроку в Ужгороді я працювала на себе. Зрозуміла, що вже нема сил на когось це робити. Тому ще задовго до переїзду у Київ, я почала усюди розміщувати оголошення про індивідуальний пошив.

На нього натрапив один чоловік, він зателефонував якраз на наступний день, як ми переїхали. Сказав, що прочитав резюме і аби я приходила. Він одразу почав "тикати", здається, навіть залаявся. Мені вже просто стало цікаво, хто це.

Коли я прийшла до ательє, то зрозуміла, що це все абсолютно протилежне до того, у чому я працювала досі: усе сучасно, стильно, гарно. Вони мене взяли на роботу. Виявилося, що у них шиють одяг деякі зірки.

Я ще з собою привела подругу з Ужгорода. Першу роботу, яку вони нам дали – це був піджак з 48 деталей верха і стільки ж підкладки. Тканина коштувала 650 гривень метр. Ми такого у житті ніколи не робили й не бачили, але з горем навпіл за два тижні усе зробили і пройшли випробувальний термін.

– Довго там пропрацювала?

– Я пропрацювала там півроку, але побачила стільки, що жоден інститут не дасть. Але мені марно нарікати на освіту, бо у Києві, скажімо, я виділяюся, адже тут більшість дизайнерів – намалювали, а ви "робіть з ним, що хочете, свою роботу я зробив". А нас вчили і конструкцію робити, і шити, і тканину вибрати, і посадку правильну на людині зробити.

Тому, коли я почала тут працювати, всі дуже дивувалися, що можу все зробити сама. Казали, що я якась дивна. (ред. – сміється) Мене навіть трохи це зачіпало, бо чомусь думали, що якщо ти дизайнер, то нізащо не вмієш шити. Часом, навіть на тих, хто шиє, казали "чорноробочі".

Що ж до альтьє, то тут пошив топу з двома швами коштував 120 доларів – те, що в Ужгороді можна було зробити за 40 грн. Підрубити штани коштувало в районі 60 доларів. Я тоді цими цінами була шокована.

Втім, там був дуже великий плин кадрів, лише одна дівчина працювала постійно. Ми протрималися півроку – це був абсолютний рекорд. Важко повірити, але за цей час 21 людина пройшла через це ательє. І для них це було нормально.

Потім я звільнилася, знайшла хороші журнали та сайти, з якісним та гарним одягом. Це був для мене просто скарб. Для мене у Києві відкрився зовсім інший світ: конструкції, крій, тканини, форми.

– Ти пішла з роботи і що потім?

– Потім я працювала на масовому виробництві. Тут потрібно було не лише гарно намалювати, а й пояснити людям, як це робити. Коли від твоєї роботи залежать продажі, то мусиш робити усе чітко та якісно.

На фабриці ми шили жіночий одяг середніх та великих розмірів. Для мене було важливим те, що я не робила одяг для якоїсь однієї певної людини, потрібно було вигадати щось таке, що повну жінку зробить стрункішою, низеньку – вищою, молодшою і т.д.

– Але ж сьогодні ти вже не працюєш ні на кого, так?

– Зараз я працюю лише на себе й інколи співпрацюю з цікавими мені проектами. Найближчим часом я планую знайти хороше приміщення для майстерні. Клієнтів наразі є досить багато. Головне, робити все якісно. Не можу сказати, що у мене надто високі ціни. Але якщо, скажімо, якісь з моїх речей порівняти з якістю Zara, то це буде велика різниця. У мене немає ниток, що стирчать, браку в крої чи посадці і т.д.

– Ти займаєшся лише жіночим одягом?

– Ні, я дуже люблю чоловічий, і планую обов’язково зробити чоловічу колекцію. До прикладу, мій чоловік ходить лише у тих речах, які я дизайнувала.

– Що потрібно для того, аби зробити класну річ?

– Особисто мені – натхнення. Надихають переважно речі, які я бачу.

– Ти задоволена тим, як у тебе сьогодні йдуть справи у Києві?

– Звичайно, спочатку було дуже складно. Ми ж обоє з Ужгорода і переїхали сюди, не маючи роботи, великих грошей, зв’язків. А зараз вже простіше. Є багато друзів і просто хороших людей.  

Шкода, що в Україні на державному рівні нічого не робиться для того, аби молодь робила щось корисне, відкривала власну справу. За кордоном, натомість, безліч конкурсів з призовими фондами. Там ти можеш виграти хоча б 3-5 тисяч доларів. Це, який не який, а стартап. Але сподіваюся, що колись усе у й нас зміниться.

– Який ідеальний розвиток власної справи бачиш?

– Люблю читати біографії відомих модельєрів. Зокрема, дуже подобається Шанель – вона фактично вийшла "из грязи в князи". Розумію, що зараз трохи не той час, як тоді, але все ж мрія про власний будинок моди світового рівня у мене є. (ред. - посміхається)

Мені дуже подобається створювати одяг для звичайних людей, бачити його на них. Чомусь багато дизайнерів мріють шити пальто та сукні для зірок за 2-3 тисячі доларів. Мені цього не хочеться. Я хочу шити пальта для звичайних людей – за 2 тисячі гривень, але якісно.

– Де жити плануєш?

– Хотіла б налагодити бізнес таким чином, аби він тут добре функціонував і без моєї постійної присутності. Дуже люблю гори – у мене мама з гірської місцевості, тому мене туди дуже тягне.  

Росана Бісьмак, спеціально для Varosh.com.ua

Відео Юлії Беденко. Фото Олега Чумового та Юрія Яцкулича

14 березня 2013, чт, 23:00     13 9689

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити