Життя

Катя Бойкевич: робота фотомоделі допомогла здійснити мрію побачити світ

23 Липня 2016 17 851

Ужгородка Катя Бойкевич ніколи не мріяла про модельну кар’єру, тим паче закордоном. Однак зірки склалися так, що ця робота сама її знайшла. Сьогодні Інстаграм 23-річної Kate Boikevich з 19-ма тисячами фолловерів схожий на хроніку життя справжніх селебріті: цікаві образи, стильні фотосети, розкішні сукні, вродливі подруги та найрізноманітніші місця планети.

Про теперішню роботу та подальші плани Катя розповіла нам під час відпустки в Ужгороді.

– Бойкевич – не типове прізвище для Закарпаття. Розкажи про себе.

– Так, дійсно, мої батьки не із Закарпаття: у мами латвійське і російське коріння, а в тата польське і українське. Я народилася в Ужгороді. Прожила тут 18 років. Навчалася в НВК “Гранд” (до речі, дуже вдячна йому за рівень англійської), потім в лінгвістичній гімназії, затим в УжНУ на факультеті туризму та міжнародних комунікацій. Але не закінчила, бо на другому курсі поїхала на роботу в Японію працювати за контрактом.

– Чи був моделінг твоєю мрією?

– Ні, я ніколи про це не мріяла. Звісно, мені подобалося дивитися модні покази по телевізору і на красивих дівчат в журналах, але своє життя я з цим не пов’язувала. Мріяла бути ветеринаром. Хоча зараз розумію, що любити – це одне, а от якісь хірургічні операції проводити я б не змогла. А ще мріяла багато подорожувати. Тому і факультет обрала, пов’язаний із туризмом. Але так вийшло, що саме робота фотомоделі допомогла здійснити мрію побачити світ.

– Що ж стало поштовхом до того, що ти потрапила у світ моди: ти йшла вулицею і тебе зупинив модний агент, чи ти сиділа в кафе і до тебе підійшли? Як це сталося у тебе?

– Якось у 2011 році в “Вконтакте” мені написала фотограф Юля Беденко і запропонувала пофотографуватись. Потім через кілька тижнів таку ж пропозицію я отримала від Тараса Вовчина. Готові фото згодом виклала на своїй сторінці і мені почали писати різні агентства з Києва. Я довго все зважувала, а потім вирішила спробувати і обрала “Star System”. Головний офіс цієї агенції знаходиться в Парижі, а представництва в Києві і Москві. Зробила кілька snapshots у купальнику, їм сподобалося і в результаті я поїхала в Токіо.

– Цікаво, як сприйняли цю звістку твої рідні, однокурсники?

– У моїй сім’ї дозволяється приймати самостійні рішення і нести за них відповідальність. До того ж, батьки не місцеві, свого часу самі змінювали місце проживання, тому з цим проблем не було. Я люблю подорожі, мандрівки, але можливості десь бувати особливо не було. А тут така нагода. То мама відпустила, хоч і хвилювалася. Я мусила щодня їй телефонувати і заспокоювати, що у мене все гаразд. Однокурсники скептично сприйняли звістку, але потім сильно здивувалися.

– Не було шкода залишати навчання?

– Було, звичайно. Спочатку думала, що поїду ненадовго і повернуся. Але потім поїздки траплялися все частіше і врешті другий курс я так і не закінчила.

– Сама ти як наважилася на такий крок?

– У мене ніколи не було якихось сильних прив’язок до дому. Вже була повнолітня, то їздити можна було самостійно. З батьками, друзями в наш час можна спілкуватися і перебуваючи в протилежних точках Землі. Хлопця не було. Я не мала, з чим порівняти, але мене весь час переслідувало відчуття невдоволення собою, навколишньою рутиною. Весь час хотілося спробувати щось нове, зовсім інше. І тільки коли поїхала, то зрозуміла, чому вдома так почувалася. Бо світ, в якому опинилася, і виявився тим, до чого мене тягнуло. Мені здається, зробити цей крок допомогло передчуття змін. На інтуїтивному рівні. Якось так.

– Розкажи про свою першу поїздку до Токіо. У чому полягала робота?

– Я підписала 2-місячний контракт. Було фантастично, якраз цвіли сакури, краса неймовірна. Ми проходили кастинги різних агентств, які обирали моделей для зйомок TV-commercial, каталогів одягу, білизни. І якщо твій типаж підходить для якоїсь конкретної роботи, ти береш участь у фотосесії. Перший місяць був дуже продуктивним. Але потім від усіляких японських солодощів, важкої часової адаптації я набрала зайві кілограми і трохи випала із потрібних параметрів. То роботи стало менше.

– На що витратила свій перший гонорар?

– На одяг. Повністю оновила свій гардероб.

– Що було далі?

– Вдома за 2 місяці відновилася у вазі і якраз надійшла пропозиція попрацювати у Стамбулі. До речі, Туреччина більш лояльна до параметрів моделей – там можна важити більше і це вважається нормальним. І так пішло. Затим був Мілан, Стамбул, Бейрут, Барселона, Нью-Йорк, Маямі… За цей час я змінила 3 агенції. З досвідом ти вже бачиш, що тебе не влаштовує, і шукаєш ту агенцію, з якою тобі працювати максимально комфортно.

– А ти капризна модель?

– Не те щоб капризна, але хочеться, щоб умови були належні. Щоб тобі забезпечували візу, житло, харчування, медичні послуги, щоб дотримувались умов робочого контракту. Це можна і потрібно вимагати.

– Наскільки серйозно ти ставишся до своєї роботи? Для тебе це можливість побачити світ, чи все ж таки робота, яка дає належний заробіток і якісь перспективи?

– Звичайно, в рамках Ужгорода мої заробітки є високими. Але якщо порівнювати життя в Європі, то це невеликі гонорари. Але завжди є чого прагнути. По правді, ця робота мені вже встигла трохи набриднути. Я би хотіла ще чимось позайматися. Або якщо працювати на кастингах, то бути задіяною в тих проектах, які мені подобаються, а не нав’язуються агентством. Не знаю, років зо 2 ще попрацюю, а там щось вирішуватиму.

– Що є у твоєму послужному списку, чим ти можеш пишатися або що є твоїми козирями перед конкурентками?

– Я знімала лук-бук колекції 2014 року ліванського дизайнера Джорджа Хобейка. Це дуже вишукані кутюрні сукні, зйомка відбувалася в Бейруті і потім ми ще їздили в Париж на шоу-рум. Робила кампейн для іспанського бренду сумок “МISAKO”, працювала з японськими журналами. Маю кілька фотосесій з італійськими фотографами Емануелем Феррарі та Девідом Бельмере, які зараз співпрацюють з відомими журналами, фотографують моделей Victoria Secret і т.д. Ще я знялася в кліпі популярного турецького співака Мурата Далкіріча.

– А чи доводиться тобі перетинатися із зірками світового рівня? Які вони? Як поводять себе? Чи дуже публічний образ відрізняється від того, який прихований широкому загалу?

– Періодично доводиться зустрічатися із зірками. Зазвичай це відбувається на якихось світських подіях. Наприклад, минулого року в Сен-Тропе я була запрошена на гала-дінер Леонардо Ді Капріо. Там була Наташа Полі, Ірина Шейк, Орландо Блум. Вони такі ж, як і звичайні люди: у когось легкий хороший характер, у іншого – важкий.

– Що зараз потрібно для того, щоб стати мега-відомим, окрім фізичних даних? Що змінилося у цьому бізнесі за останні роки?

– Удача, випадкове знайомство, вдале фото. Бути в потрібний час в потрібному місці. Відомі батьки або впливовий бой-френд. Як і півстоліття тому. Нічого не змінилося, хіба що те, що цей ринок став дуже переповненим. Раніше не було такої конкуренції. Тисячі красивих дівчат можуть викладатися на 100 відсотків, а мега-популярними стають одиниці.

– Час від часу у пресі з’являється інформація про те, що модний світ відмовляється від занадто худих анорексичних моделей, що дизайнери виступають за здоровий спосіб життя і що в моду повертаються дівчата з апетитними формами. Це правда?

– Я б не сказала. Особливо суворі вимоги до подіумних моделей. У фотомоделей трохи простіше. Для подіуму мені не вистачає зросту, бо маю 175 см, а там потрібно від 175 і вище. Бедра у мене 90 і вага 53. Для фото це добре, а от на доріжці гарніше виглядає висока худенька дівчина. Це я навіть не заперечую. І там навіть не так важливе гарне обличчя. Головне – загальноприйняті світові стандарти. До речі, найбільш затребувані дуже худі і мега-високі моделі в Парижі і Нью-Йорку. Ну і типаж іще відіграє роль.

– Які обличчя зараз в моді?

– Все залежить від типажу. Є fashion і commercial models. У мене більше бебі-фейс. Це щось посередині. Мене завжди беруть фотографувати щось миле, ніжне і мімішне. Іноді створюють сексі-образи, але все одно говорять, що це не агресивний образ, а більш милий. Фешн-моделям пасує все, і з них можна зліпити будь-який образ. А у мене навіть кольори є такі, які мені протипоказані.

– Пластика, ін’єкції дозволяються моделям, які претендують на якісь пристойні контракти?

– Іноді дівчата вдаються до процедур. Але це не повинно бути аж надто помітно і має виглядати натурально. Але однознано: те, що зараз роблять із собою росіянки і українки, коли зовнішність стає просто вульгарною, неприпустимо.

– Твій теперішній хлопець також модель. Розкажи про нього.

– Я б ніколи не могла подумати, що зустрічатимусь із хлопцем-моделлю. Вони завжди мені здавалися надто манірними, самозакоханими, легковажними. Але ніколи не говори “ніколи”. Алєсандро італієць. Йому 25 років. Живе в Мілані. Працює з брендом “Versace”. Цікавий, серйозний і цілеспрямований хлопець. Це мені в ньому подобається.

– Які твої подальші плани на життя?

– Хочу побувати ще у багатьох куточках світу. Не знаю, чи по роботі чи ні, але обов’язково поїду в Бразилію, Кейптаун і Австралію. Я мрію про сім’ю і дітей, але років через 5, не раніше. Щодо роботи, то я б хотіла займатися тим, що мені подобається – робити людей кращими. Що це буде, я ще не знаю. Хочеться спробувати все по максимуму і вже потім визначитися.

– Зараз ти відпочиваєш в Ужгороді. Що тобі впадає в око, дивлячись на наших дівчат? Чим вони відрізняються від твоїх модних ровесниць у європейських містах?

– Вони дуже вродливі, але є багато того, що занадто: забагато косметики, яскравого сексуального одягу, незручного взуття. Забагато декору. Це можна зрозуміти, коли ти йдеш на вечірку, але серед білого дня у повсякденному житті в Європі це неприйнятно. Втім, я помічаю й позитивні тенденції. У місті з’явилося багато стильної молоді. Це хлопці і дівчата, які молодші від мене. Підлітки. Вони креативні, розумні, цікаві, виховані. І це покоління мені дуже подобається. Це кардинально нове покоління. Я цьому дуже радію.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Тарас Вовчин

0 #