Art

Павло Ковач: Мистецтво у спадок

28 Березня 2013 7 498

Сьогодні молодий митець Павло Ковач більшість часу проводить у Львові.

Тут у нього є майстерня, галерея Detenpyla Gallery  (він є одним з її співзасновників). Власне у найближчому майбутньому Львові відкриється ще один мистецький простір, над втіленням якого зараз митець працює спільно з Юрієм Білеєм, Станіславом Туріною та іншими молодими художниками.

Окрім того, Павло останні кілька місяців працює над новим проектом для столичної Bottega Gallery. Хлопець ще минулого року виграв 20 тисяч гривень на конкурсі молодих художників, що влаштовувала галерея. Каже, що сьогодні планує частково їх інвестувати саме у нову виставку, яку представить глядачеві вже у червні.

– Як правильно називається те, чим ти займаєшся? 

– Я працюю з інсталяцією, перформансом, ленд-артом. А загалом, експериментую. Експериментую з мистецтвом, експериментую з життям.

– Коли ти почав?

– Коли почав невідомо, до того часу поки не буде кінця, все відносно у нашому житті. А от усвідомив те, чим займаюся, напевно, років п’ять тому. Тоді я почав розуміти, що це буде моєю професією.

– Щодо майбутнього розвитку себе та мистецтва, яким займаєшся є якісь думки, сподівання, плани?

– Думаю, що головне – це вірити, знати і працювати.

– Де переважно працюєш?

– У Києві, Львові, Ужгороді, за кордоном – всюди потрошки. Більше напевно зараз проводитиму часу у Львові, бо там з’явилася власна майстерня і можливість працювати. Маю зробити виставку персональну у галерею Боттега до червня.

– Де ти навчався?

– У коледжі імені Ерделі два роки, а потім вступив до Львівської академії.

– Сьогодні яким чином займаєшся самоосвітою?

– Досліджую різні течії, слідкую за подіями. Багато матеріалів з інтернету беру. Раніше я його трохи ігнорував, більше читав класичних книжок. Сьогодні зрозумів, що пора й з інтернетом бути на “ти”.

Я ніколи не читав усього підряд, але якщо щось потрапляло мені до рук, то значить це те, що зараз мені потрібно. Мене цікавить випадковість, момент, знаки тощо.

– Що найбільше тебе надихає у професії?

– Можливо це дивно, але мене більше надихає не остаточний варіант, а сам процес виконання. Це завжди все відбувається по новому: експерименти, пошуки.

Остання виставка, яку ми робили з “Відкритою Групою” у Боттезі називалася “Між нами”. От власне це і було головне для нас – процеси, що відбувалися у групі. Один з об’єктів представлених на виставці – запис наших розмов, про варіанти експозиції у галереї.

Власне, цей процес розмов, спілкування, обговорення був до того часу доки нам дозволяв дедлайн – відкриття виставки, де і були виставленні об’єкти, до яких ми дійшли спільної згоди. Одну з основних ролей зіграв саме дедлайн: якби він був раніше чи пізніше – це повністю змінило б експозицію.

– Є хтось з митців, на кого ти орієнтуєшся?

– Є ті, хто мені подобається – ті, що близькі саме зараз. Звичайно, Ковач Павло (старший), завжди є прикладом, а взагалі з українських – це Кауфман, Якунін Сергій. З живопису – Сільваші.

– Як спілкують у родині митці?

– Дуже звичайно. Часом можемо трохи посперечатися, але це нормально.

– У тебе є така річ як натхнення?

– Не знаю. Але є такий стан, який часом до мене приходить. Це відбувається зазвичай між сном і реальністю, чи реальністю і сном – це тонка межа, коли інколи з’являються цікаві відповіді. Тому біля ліжка завжди у мене лежить блокнот. Але я переконаний, що у кожного художника все відбувається інакше.

– Не думав переїздити за кордон?

– Думав їхати вчитися, але все питання у фінансах. За кордоном зовсім інше навчання, ніж тут. Там викладають сучасні художники, які в контексті сучасного мистецтва, а не просто вчать того, у що давно вже не вірять. Там активно використовуються комп’ютерні технології, викладають перфоманс – все на іншому рівні, все більш відкрито. Утім, при цьому вони не забувають і про історію.

– За кордоном краще сприймають сучасне мистецтво?

– Там люди до нього більше звикли. Нам же велику затримку у розвитку дав Радянський Союз. В Україні намагаються це усе наздогнати, але не завжди виходить.

– Закарпаття сприятливе для репрезентації твого мистецтва?

– Митці рідко самі будують середовище, де їх сприйматимуть. Вони радше поїдуть туди, де їх приймають добре. Але я думаю, що треба себе пересилювати і працювати у тому середовищі, де ти живеш, де складніше працювати, де є непорозуміння і не розуміння.

В Ужгороді, до прикладу, є галерея “Коридор”, у якій відбуваються виставки, є “Березневі коти”, “Екле”. Тому й ми намагаємося максимально долучатися до цих процесів.

– На твою творчість якимось чином впливають побутові питання: гроші, житло, негаразди?

– Треба себе контролювати. Коли ми закінчили навчання у Львові важко сказати, що було просто. Ми не мали грошей, але робили мистецтво і продовжуємо робити. Але взагалі, звісно впливає, часом навіть, нестача коштів позитивно впливає на мистецтво.

Не сказав би, що зараз ми розкошуємо. Просто людина завжди має робити свою справу і відповідати за неї – з грошима вона чи без. Художник має працювати на повну силу завжди. Якщо людина хоче просто заробити грошей, то думаю, що є й значно легші варіанти.

– В якому місті тобі найкомфортніше жити?

– Всюди кльово. Але більше схиляюся до Ужгорода.

– Ужгород для тебе – це що?

– Це моє рідне місто, яке я дуже люблю. Воно прекрасно підходить мені енергетично. Тут багато хороших людей.

Кожне місто різне. Львів вже інший, у Києві я довго знаходитися не можу. Це місто мені не зрозуміле. Навіть у Варшаві мені було легше зорієнтуватися, ніж там. Воно важке енергетично. Ужгород рідний, тут я почуваю себе вдома.

Росана Бісьмак, спеціально для Varosh.com.ua

Фото люб’язно надані Павлом Ковачем 

0 #