V35 Varosh
Головна V35 Ірина Галай: Бажання, віра в себе, наполегливість – ось мій рецепт як "зробити" Еверест
Ірина Галай: Бажання, віра в себе, наполегливість – ось мій рецепт як "зробити" Еверест
Ірина Галай: Бажання, віра в себе, наполегливість – ось мій рецепт як "зробити" Еверест

Вона вщент розбила усталені чоловічі стереотипи про білявок. Вродлива, відважна, сильна, розумна, принципова, привітна і скромна мукачівка, перша українка, яка підкорила найпримхливішу вершину світу, Іра Галай, тепер проходить не менше для неї випробування – славою. Не публічна за вдачею дівчина враз стала мега-популярною зіркою зі щільним графіком зйомок, фотосесій та інтерв’ю. Ірина дуже потерпає від такої уваги і мріє якнайшвидше втекти подалі в гори, тишу, спокій, до мовчазних скель.

А поки що і ми не могли не скористатися можливістю поспілкуватися зі знаменитою землячкою, щойно вона приїхала додому. І дуже вдячні за згоду на інтерв’ю та приємно проведений час у оздоровчо-рекреаційному комплексі "Косино", де альпіністка наразі проходить реабілітацію після Евересту і підготовку до нових експедицій.

– Іро, зважаючи на те, як важко викроїти час, аби у спокійній обстановці поспілкуватися з тобою, то увага медіа-простору не згасає до тебе вже досить довго. Як ти сприймаєш таку надзвичайну популярність?

– Дякуючи Богу, ейфорія від сходження досі не пройшла, і є багато енергії. У мене завжди так: повертаюся з експедицій, і мене потім ще місяць тримає згусток енергії, яким я просто можу ділитися з людьми. От і зараз це мене рятує. Можу бігати, вже спортом займаюся, хоча після Евереста (Ірина Галай здійснила сходження на Еверест (8848м.) о 4 ранку за тибетським часом 20 травня 2016 р. – прим. авт.) люди зазвичай відновлюються по 2-3 місяці, а в мене чомусь навпаки – підйом. То мабуть ще завдяки цьому я тримаюся, але вже хочу кудись втекти.

– Багато людей мріють про таку популярність все життя, а ти, виходить, чекаєш нагоди якнайшвидше всього цього позбутися?

– Просто це не моє. Тепер я розумію, що не хотіла би бути якоюсь зіркою, щоб ось так постійно перебувати в центрі уваги. Це забирає дуже багато сил і енергії. Взагалі, дуже хочеться іноді закритися в кімнаті і посидіти на самоті.

– Звідки з’явилося твоє захоплення альпінізмом? Ти ж не з дитинства ним займалася?

– З дитинства не займалася альпінізмом, але завжди дуже любила сніг і гори. Тому що постійно з батьками їздила кататися на лижах. Потім перейшла на сноуборд, який теж просто обожнюю. Завжди чекаю, щоб почалася зима, і щоб поїхати кудись. Дуже люблю сніг.

– То вершини спостерігала вже тоді?

– Так, не високі, але гори полюбила саме тоді. А от коли потрапила в серпні на Казбек, а там все засніжене, – от тоді я дійсно захворіла альпінізмом.

– Як і чому ти здійснила перше сходження?

– Це був спір з моїм колегою. Ми з ним футбольні фанати. Він вболіває за "Реал", я – за "Барселону". Був матч, і ми побилися об заклад на бажання. Я тоді програла, а його бажання було – відправити мене в експедицію на Ельбрус. Саме на той час таких експедицій не було, і ми вибрали Казбек на Кавказі.

Я зателефонувала в магазин альпіністського спорядження, щоб мені підготували все для сходження. Після роботи приїхала в діловій сукні, на підборах, і на мене там всі дивилися, м’яко кажучи, здивовано. Але я спакувала собі наплічник і сама полетіла з Києва в Грузію. Інструктор, правда, відклав половину з того, що я напакувала, бо було багато зайвого. Тоді я піднялася перша з групи, дуже легко все подолавши. Бо у багатьох інших виникали проблеми зі здоров’ям.

– Виходить, тобі пощастило, що в тебе така фізична форма? Адже, ти не докладаєш якихось надмірних зусиль для підготовки?

– Це, знаєш, як от є в людей мігрені або реакція на тиск. Це те саме. Поки ти не підеш в гори, ти не зрозумієш, яка в тебе реакція на висоту. У людей бувають галюцинації. Дуже серйозні галюцинації. Мені один хлопець розповідав, що коли піднімався на Аконкагуа в Аргентині, а це 7 тисяч метрів, бачив спектакль Гамлета. Він казав, що таких гарних костюмів не бачив ніколи в житті. Або ідеш в експедиції, всюди сніг, і раптом хтось кричить: "Дивіться, абрикоси!".

– Яку вершину захотілося після Ельбруса?

– Кіліманджаро. Мені дуже Африка подобається.

– На якому етапі з’явилася мова про Еверест?

– Це було в минулому році. Я полетіла в Катманду для сходження на Айленд Пік. Але ми прилетіли, і наступного дня в Непалі стався потужний землетрус. Я бачила смерті дітей, горе людей і залишилася. Бо подумала, що якщо не залишуся, то у мене буде депресія, і я не зможу прийти до себе. Я пішла в Червоний Хрест Китаю і запропонувала свою допомогу. І залишилася на 2 тижні. А вся моя група з гідом евакуювалася. Через якийсь час я познайомилася з місцевим шерпом і попросила відвезти мене гори подивитися. Він сказав, що якщо знайдеш, на чому долетимо до Лукли, бо з Катманду в гори ще треба перелетіти, то я тебе відведу. Через землетрус там нічого не літало. А Червоний Хрест якраз організував гуманітарну допомогу для постраждалих на базовому таборі Евересту. Я тим літачком полетіла в Луклу і дійшла до базового табору Евереста.

– Тоді ти подумала, що можна і піднятися туди?

– Я його тоді ще й не бачила. А от коли я піднялася на базу і побачила ту гору… Аж мурашки по шкірі пішли. От тоді задумка з’явилася. Але я й гадки не мала, що це може статися так швидко. Пам’ятаю, виставила пост у фейсбуці і написала, що стою на фоні Евересту і поки не заб’ю свій бандерівський льодоруб в цю вершину, не заспокоюся. І мені відписав Віктор Бобок. Ми тоді не були знайомі. І каже: "Я тобі можу з цим допомогти". А потім я випадково дізналася, що там ще не було жодної українки.

– Яким чином дізналася?

– Я пішла на Маттерхорн. Це така технічна гора у Швейцарії. І там був моїм гідом Валентин Сіпавін. Він входить у 8-ку кращих у світі. Ми летіли з ним із Женеви, я везла додому дві пляшки вина, а у нього якраз був день народження. Святкуємо, і тут він каже: "Слухай, ти така бойова і сильна, не хочеш на Еверест спробувати? Там не було жодної українки".

– То якби ви тоді в літаку не підняли цю тему, нічого б не було?

– Так. Він сказав, що знає точно, що українки там не було. Бо кілька років тому організовували експедицію, в якій було троє українок, але одна померла на Ельбрусі у дуже молодому віці – потрапила в шторм. Друга вийшла заміж і завагітніла. А третя переїхала в Іспанію, їй там запропонували великі гроші за інструктаж по скелелазінню і на тому все закінчилося.

– А як тепер вас двоє дівчат з’явилося в одній експедиції?

– Про Тетяну Яловчак мені розповів Валентин. Він теж її знав. Тобто тепер він знав нас обох. І казав, що його телефон розривали і питали, що кожна з нас собою являє. Усім було цікаво, хто з нас дійде.

– То він їй теж запропонував?

– Ні, там інша історія. Чоловік чи друг Тетяни якось дізнався у альпіністів, що не було на Евересті українок, і він її готував років три.

– Виходить, ти з’явилася і стала її конкуренткою.

– Так. Вона була в експедиції "7 вершин". Це дуже відома російська компанія. Їх було багато: 14 осіб до вершини і 26 загалом в експедиції. Вона була з ними. А у моїй експедиції була я і ще один хлопець Паша. То у мене була перевага в кількості.

– Ви разом стартували?

– Ні, вона вже там знаходилася довгий час, але все ніяк не могла піднятися. Я сиділа на 6400 (передовий базовий табір Евересту, – прим.авт.). Більше 4-х днів там не можна бути. Звідти починають сходження, і там проходять акліматизацію. Тобто туди піднімаються люди, щоб отримали адаптацію організму, і спускаються до базового табору. Я туди піднялася, і вже не хотіла спускатися. Бо почувалася прекрасно, не втрачала вагу, не втрачала сили, спала, їла, займалася спортом, щоб показати гіду, що нормально себе почуваю. Навіть віддишки не було, хоча там вона у багатьох є. Людям важко переходити від намету до намету – вони задихаються. Так і Тетяна. Вона себе погано почувала і спустилася вниз. Плюс погода мінялася. Через мене вона пройти не могла, бо я постійно контролювала цю ситуацію. У мене всюди були свої люди, які переказували мені, де вона. До поїздки я всім розповідала, що не збираюся ні з ким конкурувати, але там вже такий азарт з’явився, що я просто не могла допустити, щоб хтось мене випередив.

– Твоя мотивація цього разу зрозуміла – ти хотіла стати першою в Україні. Але для чого люди взагалі так ризикують? Що такого в тих вершинах, що люди готові віддати своє життя заради сходження?

– Я можу назвати себе адреналінозалежною людиною. Мені подобається страх, але знаєш, який викликає задоволення. Не жах, а саме задоволення. По-друге, ти багато сил і енергії вкладаєш у те, щоб піднятися на вершину, сама себе вмовляєш не зупинятися і не повертатися, бо є такі моменти. І от коли після всього пережитого ти піднімаєшся на вершину, тих пару секунд задоволення неможливо описати. Це щось нереальне. Воно прямо б’є в голову током. Це так заряджає, що з Евереста я дуже легко спустилася, просто злетіла. Мене не міг догнати навіть Бобок. Спустилася на 6400 і пишу сестрі Маші, щоб вона повідомила, що я це зробила. А вона відповідає: "Та тут вже всі знають. Весь Інтернет і соцмережі – про тебе".

– Скажи, а як виглядає Земля з цієї найвищої вершини? Хмари не закривають цю панораму?

– Ні, була прекрасна погода. Горизонт… Він такий – напівколом іде, нема вже горизонтальної лінії. Ти наче у космосі знаходишся.

А ті гори, які колись здавалися височезними, теж 8-митисячники – вони такі маленькі… Ти стоїш на вершині Евересту і розумієш, який він дійсно високий… Навіть знизу він не здається аж надто якимось особливим. Я навіть вмовляла гіда підніматися без перил, без страховки. Тому що хотіла швидше зайти. А коли піднялася на 8600, забрала слова назад. Бо коли починається вітер, це єдине, що тримає тебе на горі. Багаж з наметами, балонами, фотокамерами і об’єктивами за 15 тисяч доларів у американців вітер забрав за секунду незрозуміло куди у прірву. Не все так просто навіть для досвідчених альпіністів. Так от, саме зверху відкривається вся велич гори, її сила, її могутність.

– Скільки часу ти знаходилася на самій вершині?

Хвилин 20. Це багато. Тому що там багато людей приходить з обох сторін – Непалу і Китаю, і треба звільнити місце. До того ж, там довго не пробудеш. Якщо починається вітер при – 60, ніякий одяг не допоможе.

– Ти знімала маску для фото?

– Кілька разів знімала, не втрималася. Ще і по телефону говорила.

– То там і зв’язок є?

– Так, супутниковий.

– Кому першому зателефонувала?

– Батькові, але він у цей час був закордоном, і з ним не було зв’язку. Потім сестрі, але вона не відповіла на незнайомий номер о 4-й ранку. І ще другу. Просто тільки 4 номери мобільних телефонів знала напам’ять. То вже він потім подзвонив рідним, подрузі, і повідомив мою новину.

– Що ти брала із собою на вершину?

– 3 прапори: "Косина", України і Реєстру національних рекордів. Від гольфклубу – м’ячик. Сестра потім сказала, що добре, що я не у футбол граю. Ще була косметичка, бо я хвилювалася за обличчя. Дуже жирним кремом змащувалася. Парфуми – це мій фетиш. "Шанель Шанс", тепер їх мені всі дарують. І я вже жартую, що "Шанель" повинні мені якийсь відсоток виплачувати за рекламу і продажі. (сміється, – прим.авт.) Мені дійсно хотілося гарно почуватися. Розумієш, там же навіть помитися нормально не можна в таборі. Не кажучи вже про сходження. Ти весь час у костюмі. А я дівчина, і повинна нормально почуватися.

– Ти бездумний відчайдуха, чи все ж таки розумієш, коли можна ризикувати, а де, можливо, варто й зупинитися?

– Я зрозуміла, що мені потрібен гід. Не готова йти сама і не завжди можу себе контролювати. Я не вмію гальмувати. Буває такий адреналін, що ти не розумієш, що це дійсно небезпечно. Коли спустишся, відпочинеш, тоді приходить усвідомлення, як було небезпечно. Тому мені потрібна така людина, як Бобок, щоб він мені показував пальцем, де треба зупинитися, відпочити і так далі.

– Наскільки він став тобі близьким?

– Ми дуже потоваришували. Зі мною він був вчетверте. При цьому піднімався трьома різними маршрутами. Таких людей є всього двоє у світі. Всіх маршрутів є 5. А зараз він придивлявся і хоче наступного разу ще й четвертим пройти. І буде такий єдиний у світі, хто піднявся на Еверест 4-ма різними маршрутами. Я просилася до нього у зв’язку, настільки він вже своїм став. Правда, він зупиняє, мовляв, досить мені.

– А з Тетяною, в результаті, ти десь зустрілася? Вона привітала тебе? Потиснули ви одна одній руки?

– Вона не привітала мене відразу, потім пізніше, тільки у фейсбуці. Думаю, вона все ж таки була засмучена. Але ми там потоваришували, бо весь час перетиналися: я спускалася, вона піднімалася.

– Цікаво, як чоловіки сприйняли твою перемогу? Бо навіть я знаю багатьох, які мало вірили в твою затію.

– Це такий кайф! Я навіть була задоволена тим, що хтось не вірив, аби потім довести протилежне. Було б нецікаво, якби всі вірили. Навіть на базовому таборі у альпіністів з Америки, Японії, Китаю, Аргентини, Іспанії читалося на обличчі: Боже, що ти тут робиш?

– Тобто, ти явно не типова альпіністка. А як виглядають жінки, які серйозно займаються сходженнями?

– Вони мають чоловікоподібну статуру. Від скелелазіння дуже накачані ноги, дуже збиті, бо перед такими вершинами треба багато їсти, щоб мати, що втрачати під час сходження. Там же втрачають по 15-20 кілограмів. Ще короткі стрижки, грубі риси обличчя. А тут я. В перші дні у мене ще взагалі було завите волосся, ходила в лосинах, шортах, словом, дійсно, була, як ти кажеш, не типаж.

– Чи було тобі приємно представляти Закарпаття? Адже не так часто наші вихідці досягають якихось рекордів на загальнодержавному рівні.

– Я коли з кимось знайомилася і мене питали, звідки я, то казала, що з Мукачева. Потім слідувало питання: а де це? То я казала, що на Закарпатті. Потім, що це Західна Україна. Навіть на грудях був герб Мукачева, який батько мені дав із собою, і я його пришила до штурмового костюму.

– Тим не менше, чимало неприємних коментарів в Інтернеті було щодо фінансування твоєї експедиції. Мовляв, з такими грошима будь-хто міг би це зробити…

– Коли мені кілька разів таке сказали в обличчя, я відповіла, що давай, я тобі дам гроші – йди. Замовкали відразу. Багато людей з грошима, і навіть не такими статками, як у мене, починають підніматися на Еверест і повертаються. Мій напарник Павло втретє намагається, кожен рік платить цю суму і не піднімається.

– Якби не комплекс "Косино", власниками якого є твої родичі, ти б змогла знайти спонсорів і зібрати необхідну суму?

– Не знаю, це непросто. Однозначно, що я би не сиділа на місці і до когось би зверталася. Але це було б не так швидко, і я би вже не була першою в Україні. А тут все сталося стрімко. Особливо, коли ще й дізналася про Тетяну, то такий азарт з’явився! Я приїхала додому і просто хотіла повідомити родичів про ідею такого сходження. Звичайно, мама була в істериці, а от сестра з чоловіком, почувши, що я хочу стати першою українкою, і що давно серйозно тренуюся, і що Бобок підтвердив мою готовність, зраділи і сказали, що навіть готові допомогти фінансово. Так "Косино" стало моїм генеральним спонсором. Без них всю суму я би не зібрала. Бо коли я підходила до когось і просила, мені казали: ти що, якщо ти там помреш, ми ж за це відповідальні будемо. Тому, дійсно, я вдячна рідним, що повірили в мене.

– А маму, врешті, вдалося переконати?

– Так, для цього спеціально до нас додому приїхав Бобок. Він розказав, що таке Еверест, як все відбувається, і що я дійсно готова. Ми з ним дуже потоваришували. Крім того, для гіда такий, як мій організм, – знахідка. Я дійсно дуже фізично витривала. Мені казали, що такий організм був у Букрєєва Анатолія, який постійно піднімався на Еверест без кисню, у таборі в кросівках бігав. Дехто питав, чи я не його родичка. І Бобок дуже хотів, щоб я це зробила. Навіть казав, що допоможе шукати фінансування.

– "Косино" тепер ще й пригодилося тобі для реабілітації. Просто все складається у цій історії для тебе.

– Не тільки тепер, а й під час підготовки. Бо я багато в Києві бігала марафони і виникла проблема із суглобами. То термальна вода мені в цьому допомогла. Перед Еверестом це дуже було важливо. Ну і тепер, звичайно, я відновлююся в рідному "Косині". Бо маю трохи ревматизм в ногах після холоду. Ще така з’явилася особливість мого організму після перенесеного стресу, що все, що я не з’їм, він хоче залишити собі, бо думає, що це знову повториться. Тому я з тренером сюди приїхала, він мені допомагає з дієтою, спортом і загальним відновленням.

А щодо складається, то дійсно: треба тоді було знайти костюм, його ніде нема, і от з Німеччини його присилають. Чогось іншого нема – і от на, воно з’являється.

– Що наступне ти запланувала?

– Є декілька варіантів: це Альпамайо в Перу або Ама-Даблам в Непалі.

– Коли?

– Як з роботи відпустять. Бо мені тепер треба там надолужити згаяне. Взагалі, якби я не стала першою українкою, то мене, мабуть, уже б звільнили за прогули. А так привітали, накрили стіл, торт такий подарували – з дівчинкою у червоному костюмі і моїм рожевим льодорубом, ще й премію виписали. Тому подорожувати я люблю, але треба працювати, щоб було за що подорожувати.

– Ти стала прикладом для багатьох людей, особливо молоді, дітей. Які б настанови ти дала тим, хто тобою захоплюється?

– Я багато зараз отримую повідомлень, особливо від дівчат, що тепер ми будемо ходити в гори. Одна дівчина казала, що хотіла на Казбек, а тепер завдяки мені хоче ще й на Монблан. Абсолютно незнайомі мені люди. Це дуже приємно. Заради цього можна і треба ходити на інтерв’ю, навіть якщо ти не публічна людина, розповідати про Еверест. Я би хотіла всім сказати, що треба вірити в себе. Тому що якщо я, дівчина, в яку мало хто вірив, бо у мене якась не така зовнішність, змогла "зробити" Еверест, то я думаю, що кожен може досягти своєї вершини. Бажання, віра в себе, наполегливість – і все вийде.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Тарас Вовчин

17 червня 2016, пт, 7:50     2 6607

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити