Головна Люди Життя після війни: як стати своїм на Закарпатті
Життя після війни: як стати своїм на Закарпатті
Життя після війни: як стати своїм на Закарпатті

Вже третій рік як Закарпаття стало домівкою для багатьох українців з Донеччини, Луганщини та Криму. Багато хто з цих людей – справжній скарб для Ужгорода, Мукачева та інших міст нашої області. Саме про них і хочемо розповісти у матеріалі.


Яна Мурзаєва, візажист (Авдіївка, Донецьк – Мукачево, Ужгород)


Переїхала до Закарпаття 2,5 року тому. Живе в Мукачеві, працює в Ужгороді.

Переїхати до Закарпаття, напевно, вирішила не я, а моя доля – так мало бути. Виїхавши з Донецька, я планувала “пересидіти” тут 2 тижні і ось вже минуло кілька років.

До спонтанності в житті я навчилася ставитися з легкістю. Довелося навчитися… Мені, до речі, подобається, коли в житті відбуваються речі, які не залежать від мене – значить вони правильні і так має бути, це знак чи відповідь на якесь із моїх запитань, які я задавала собі коли-небудь.

В моєму оточенні зараз різні люди. Частина з них розмовляє російською, інші – українською, а хтось – закарпатською. Кожну з цих мов я розумію.

Після переїзду до Закарпаття я жодного разу не їздила до Авдіївки. Це дорого – і для мого душевного стану, і для гаманця. Не думаю, що колись зможу повернутися. Принаймні зараз жодна частинка мене не сигналізує про необхідність повернення. Планую залишатися на Закарпатті і розвиватися тут. Але теж не хочеться загадувати, бо статися може різне.

Напевно, той Донецьк, який зараз існує, все ж не мій. По-перше, багато людей виїхало, настрій змінився, загальний стан. Я часто переглядаю ролики про сучасний Донецьк і він такий самий гарний, чистий, рідний. Але щось не те. Якась інша там атмосфера… Пустота… Немає тих людей, які були.

Швидше всіх на Закарпатті соціалізувався мій син. Він у Мукачеві пішов у перший клас. З нами він розмовляє російською, в школі – українською, а з дітьми у дворі – закарпатською говіркою. До речі, він дуже швидко вивчив місцевий діалект і вправно ним користується. Додатково також вивчає англійську та угорську мови.

Те, що я потрапила жити у такий прикордонний регіон, вже сприймаю як знак. Завжди, коли я поверталася з усіх закордонних поїздок в Україну, – з чистих та гарних міст, аеропортів – у мене виникала думка про те, чому хтось може жити в таких хороших соціальних умовах, а хтось – ні. Напевно, це бажання жити в гарному місті, з охайними будинками та маленькими вуличками, привело мене саме в цей край.

У Донецьку я працювала візажистом – працювала в популярному салоні. В Ужгороді – заснувала власну справу і це, звісно, позитив, адже це ріст. Більше того, я почала здобувати нових фах. Окрім візажу, вивчаю таку професію як “шоппер”. Для Закарпаття це щось нове і тому мені цікаво розвивати цю справу тут. Поки це лише старт власної справи, але я вже бачу у цьому перспективу – люди цікавляться, приходять, пишуть повідомлення.

Те, що Мукачево та Ужгород – маленькі міста, мене не лякає. Мені дуже цікаво все – у професійному сенсі, візуально, культурно. Відстані, до яких я звикла, теж зберігаються, адже я живу у Мукачеві і кожного дня їжджу на роботу до Ужгорода. Професіоналів, до слова, тут вистачає – є і з ким поговорити на відповідні теми, і в кого повчитися. Візажисти є дуже хороші, перукарі.

З волонтерами тримаю досі зв’язок – допомагаю, чим можу. Раніше було трохи більше часу, поки не було роботи. Зараз менше, але намагаюся бути на зв’язку і в курсі подій.

За ці 2,5 роки я по-справжньому полюбила Закарпаття. Мій топ – це природа, архітектура та люди.


Євген Кудрявцев, фотограф (Луганськ – Ужгород)


Переїхав до Ужгорода з родиною майже 3 роки тому.

Знаю на Закарпатті близько 20 людей, які переїхали сюди зі Сходу. Усі вони доволі добре себе почувають тут. Власне, багато з них переїхали завдяки нашій інформації. Були думки про Львів, Івано-Франківськ, але приїхавши сюди, вони отримали справжній кайф від Ужгорода. Від цього міста взагалі важко не кайфувати.

Все пізнається в порівнянні. Якби ви пожили в Луганську, то зрозуміли б про що я кажу. Хтось переїздить з Ужгорода у Відень і, звісно, казатиме, що там круто і як взагалі можна жити в Ужгороді. У мене є знайомі, які переїхали в Америку, і перший рік просто “вили” від того, наскільки було важко. А за кілька років, коли звикли до нового життя, казали “як ви взагалі там живете?”.

Між життям в Ужгороді та Луганську – колосальна різниця. Начебто одна країна, але все абсолютно по-іншому. Комфортніше мені, звісно, тут. В Ужгороді мені спокійніше. Я загалом і в Луганську себе непогано почував – мав свій бізнес, великі гонорари, займався рекламою. Замовники там грошовиті, а бюджети захмарні. Але там ти постійно на якомусь “стрьомі”.

На Закарпатті люди, з фінансової точки зору стабільніші, ніж там. Немає такої великої різниці між багатими та бідними. На Луганщині, напевно, 80% населення жили за межею бідності. Я брав участь у деяких соціальних проектах, з якими побував у всіх куточках області, і мав можливість побачити на власні очі, як живуть люди не в обласному центрі. Такого надивився… Це одна з причин, чому все відбулося саме так, як відбулося. Люди звикли до того, що за них все мають зробити і вирішити. От і вирішили…

Тут люди захоплені – життям, своєю роботою, подорожами. Сприйняття кордонів та міст інакше, ніж на Сході. Нещодавно, кажу своєму товаришу в Ужгороді, що їду до Києва на вихідні, а він у відповідь, що вже років 10 у Києві не був. Але за ці роки він їздив разів 15 до Відня, 100 – до Будапешту.

Мене вражає те, що в Ужгороді місцевий письменник може презентувати книгу у кафе, і на презентацію приходить купа творчих людей. Вони спілкуються, сміються. В Луганську творчим людям не було, чого робити. Вони їхали в Київ, Львів… Все, що могло тримати в Луганську – це гроші.

Після переїзду мене врятував фотоапарат. І, звісно, добрі люди в Ужгороді, які допомагали з роботою. Дуже круті хлопці з ComedyOrg взяли мене до себе. Мені з ними дуже комфортно, ми один одного доповнюємо. І приємно, що тут люди цінують фотографію, цінують творчість.

В Луганську я був у трійці найпопулярніших фотографів. Ми диктували правила ринку, цінову політику – ми створювали цей ринок.

Я себе відчуваю закарпатцем. Не знаю, як мене сприймають інші, але мої відчуття саме такі. До того ж, вже доволі давно. І мені дуже подобається, коли чую – “Євген Кудрявцев – фотограф із Закарпаття”.

Єдине, що мене тримало в Луганську – це мої друзі. Але зараз там нікого немає. Тому Луганськ я для себе закрив.

Я люблю Закарпаття, перш за все, за людей. Вони дуже круті – добріші, спокійніші, життєрадісніші, вміють відпочивати та насолоджуватися життям. У них немає того “стрьому” в очах, як у Луганську. Тут люди читають книги, катаються на велосипедах, цікавляться мистецтвом, ходять в картинні галереї.


Даша Норожнова, працівниця нової поліції (Донецьк – Ужгород)


Переїхала з батьками до Ужгорода 2,5 роки тому.

На Закарпатті я відчуваю себе як вдома. Якогось конкретного моменту, коли прийшло це розуміння – не було, бо насправді переїзд був доволі болісним процесом. Але нещодавно я зрозуміла, що настільки асимілювалася та звикла, що немає відчуття, що я в гостях.

Між життям тут і там – велика різниця. Я не просто переїхала в інший куточок країни, а повністю змінила життя. Коли ти переїздиш з одного міста в інше, бо так хочеш – це одна історія, а коли за тебе вирішує хтось – зовсім інша.

Каталізатором переїзду стало те, що мій брат пішов у добровольчий батальйон “Донбас”, а ми на одному прізвищі і почала з’являтися інформація, що до рідних військових, які пішли в АТО, починають приходити додому і т.д. По-друге, я ніколи не приховувала своєї проукраїнської позиції. До слова, всі мої знайомі, сприймали її з повагою. Навіть ті, що бути проти Майдану. Влітку також було видно моє патріотичне татуювання на руці. На дзвінку у мене був патріотичний рингтон. У Донецьку це завжди викликало подив і погляди.

З дитинства я бунтарка. І ще тоді мені почало подобатися все українське – музика, література, футбол. Ніколи не вболівала за “Шахтар”. Тільки “Динамо Київ”.

Чому саме Ужгород важко відповісти. Але моя мама колись ще за радянських часів приїздила до вас, і у неї залишилися лише найприємніші спогади. Вона багато розповідала про місто, воно справило на неї дуже хороше враження.

Мені добре в Ужгороді через мультикультурність міста. Люди толерантні, терпимі один до одного. Але трохи бракує модерну, люди – великі консерватори. Це, напевно, єдине, до чого я досі не можу звикнути.

Перед поліцією я працювала вчителем молодших класів. Коли постало питання з містом і новою роботою, то в одній з груп я розмістила пост про свої пошуки. Його побачила жінка, якій потрібно було людину, яка навчатиме її сина. Так я приїхали до Ужгорода і закохалася в нього.

Робота в поліції з’явилася в моєму житті випадково. Я завжди була законослухняною, тому особливо ніколи і не спілкувалася з колишньою міліцією, але добре розуміла цю систему в Україні. Тому, коли у Києві почалася реформа, я за нею пильно спостерігала. Але не думала навіть про те, аби працювати в поліції. І от, коли оголосили про набір тут, багато моїх знайомих почали надсилати мені посилання на матеріали щодо набору. Не знаю, чому вони всі вирішили, що це мені має бути цікаво. Та все ж – наважилася спробувати.

Моя робота – не з легких, але вона мені дуже подобається, я нею живу. І, як виявилося, я на своєму місці і по-справжньому щаслива.

Ужгород для мене щось велике, тепле та сонячне. Я щиро люблю його, але це не означає, що я не бачу недоліків. Але ж і любов – це любити усупереч всіх мінусів.


Ігор Тодоров, науковець, історик (Донецьк – Ужгород)


Переїхав з дружиною 2 роки тому.

Я з родини, в якій були репресовані та розкуркулені, тому ніколи пієтету перед радянською владою не мав. Хоча, зрозуміло, працював у системі і коли закінчував університет, щоб потрапити на роботу потрібно було бути членом КПРС. Тому і такий досвід був. Я закінчив Донецький державний університет у 1981 році і за розподілом потрапив в університет на відділення для іноземних громадян. Перші 10 років своєї викладацької роботи я працював саме з іноземцями. Це величезний досвід, який ні за які гроші не купиш. Але робота була така, що не було можливості займатися науковою діяльністю. А працювати у виші і бути не захищеним – не правильно. Тому майже у 30 років я потрапив до аспірантури і в 1992 році захистив дисертацію в Московському університеті. Працював на історичному факультеті, а 20 років тому, з моменту створення кафедри міжнародних відносин та зовнішньої політики, працюю з міжнародниками.

Після початку всіх подій, з університету звільнився заочно, навіть не приїжджаючи туди – в серпні 2014 року. Але згодом, коли вони переїхали до Вінниці, відновив зв’язки.

Я ніколи не приховував своїх поглядів. Студенти навіть подарували мені футболку з написом “Почетный НАТОвец Донбаса”.

Так сталося, що в Києві я був на самому початку Євромайдану, в листопаді. В Донецьку Євромайдан був, звісно, не чисельний, збиралися переважно на вихідних. Навіть лекцію прочитав про євроінтеграцію для учасників. Все було більш-менш спокійно – я ходив по Донецьку зі стрічкою з прапором України та ЄС і ніхто мене не чіпав. Десь до кінця січня не відчував себе у небезпеці. Але на Водохреща, коли в Києві почалася ескалація, це добре відчувалося і в Донецьку.

Звісно, обставини впливають на людей, але якогось внутрішнього сепаратизму в Донецьку ніколи не було, на відміну від Криму, де було “модно ненавидеть все украинское”.

У мене є образа на моє рідне місто. Хоча я розумію, що його вже немає і в осяжному майбутньому не буде точно. Всі нормальні люди залишили місто, а ті, що лишилися підпадають під, так би мовити, “донбаський синдром”. Вони вимушені грати за правилами ДНР та ЛНР, а це Росія – бо ніяких підстав для існування цих фейкових республік не було. Але там залишилися і хороші люди – переважно мої однокласники. Ми з деякими з них час від часу спілкуємося.

1 березня 2014 року у мене було враження, що включили якийсь тумблер – на центральній площі Донецька з’явилася купа людей з російськими триколорами. Такого ніколи не було – це ж все треба підготувати. Значна частина цих людей була з Ростовської області та маргінали з шахтарських селищ. Словом, картинку забезпечили.

Десь наприкінці квітня мене запросили в якості експерта на акредитацію спеціальності “Країнознавство” в УжНУ. Вже тоді дуже складно було виїхати, квитків не було. Тоді на Закарпатті було дуже добре, декан повіз мене в Невицький замок, тепло, сонячно, ніяких сепаратистів… Коли я повернувся з Ужгорода, то зрозумів, що події розвиваються не так як хотілося б і про всяк випадок написав своїм колегам в різні міста Західної України, аби мали на увазі мене та дружину, якщо у них є відкриті вакансії. І лише з Ужгорода одразу поступила конкретна пропозиція на повну ставку.

Коли переїхали до Закарпаття, то спершу поселилися в готелі в Сторожниці. 1 вересня я вже вийшов на роботу. За моєю трудовою книжкою поїхала дружина – вона не так була засвічена. Вона прийшла до відділу кадрів університету одночасно з тими автоматниками, які його захоплювали. Але вони були в різних корпусах. Потім – зайшла до нашої квартири за деякими речами і сусідка розвіяла усі наші можливі думки про повернення. Коли вона побачила дружину, то заявила їй: “А чего это вы приехали? Твой муж по телевизору выступал за единую Украину. Я побежала звонить, куда следует!”.

В Ужгороді добре, бо тут ніхто нікуди не поспішає. Раніше ми жили в шумному місті і гамір був нормою, а зараз, до прикладу, їду до Львова і мені вже там забагато шуму, машин. До хорошого звикаєш швидко. Але є й не дуже приємні речі в Ужгороді. Наприклад, занедбаність. Така фантастична природа, історія – те, чого навіть не можна уявити на Донбасі – а занедбане…

З Ужгорода вже нікуди не поїду, мені тут подобається. Для нас з дружиною, у передпенсійному віці, це місто дуже хороше. Також чудово, що тут багато студентів. Хоча для самореалізації молоді можливостей не надто багато.

Закарпаття люблю, по-перше, за спокійних, толерантних та не агресивних людей. Для мене це був абсолютний культурний шок після Донбасу, де агресія повсюдно. По-друге, за фантастичну природу – півгодини від Ужгорода від’їхав і вже бачиш Карпати, душевно відпочиваєш. По-третє, за історію. Мені, як історику, дуже приємно жити в регіоні, який входив до складу Римської імперії, Першого Болгарського царства, Османської імперії, Угорського королівства. Це моє. По-четверте, близькість до кордону, адже в нас дві доньки живуть у Німеччині. І, по-п’яте, це моя робота та колектив – мені подобається робити те, чим займався останні 20 років.


Антоніна Недбайло, викладає танці у Мукачеві (Крим – Мукачево) та Денис Недбайло, моряк (Крим – Мукачево)


Переїхали з родиною майже 3 роки тому.

Антоніна: Ми переїхали до Мукачева, тому що моя родина звідси. Раніше часто приїздили з Криму в гості, а зараз тут живемо.

Денис: У нас були думки про переїзд до Закарпаття і до анексії, але наша донька ходила до музичної школи і мала там прекрасного педагога, тому нам хотілося, аби вона довчилася. Але ми все ж знайшли викладача і в Мукачеві. Нам вдалося зберегти захоплення дитини.

Антоніна: За професією я бухгалтер і працювала у Криму за спеціальністю. Потім працювала в університеті лаборантом. У Мукачеві хорошу роботу я так і не знайшла. Але, здається, змогла перетворити хобі у справу, якою подобається займатися – викладаю східні танці. В Мукачеві це доволі екзотично.

Денис: Я за професією моряк – в Мукачеві це рідкісна професія. Вчився в Керчі. Працюю за спеціальністю і досі. Мої контракти зазвичай на 4-5 місяців. Тобто виходить, що цей час я працюю, а в Мукачеві – відпочиваю. Робота доволі важка – цілодобово ти напоготові. Тому, коли я вдома, ми або увесь час в місті, або подорожуємо країною. Дуже любимо музичні фестивалі з якісною українською музикою.

Я сам рок-музикант. В Криму у мене був гурт, ми грали доволі важку музику – рок, метал. Зараз, на жаль, він в недіючому стані, але я продовжую грати для себе і можливо ще колись створю щось тут.

Антоніна: Ми переїхали з маленького міста у маленьке, тому якоїсь особливої різниці у масштабах немає. Нам подобається, що із Закарпаття легко дісталися як до столиці, так і до Європи.

Денис: Захід України мені завжди подобався. Мене вабило все українське – цього, до речі, багато хто не розумів. Ще в школі, коли в нас питали, яку національність ми б записали у паспорт, то ледь не один на увесь клас казав, що я українець. І ніколи не розумів, чому потрібно думати інакше. І так як вони казали “а раптом” – так і сталося.

Коли це все почалося, ми одразу вирішили, що пора переїздити. За нами слідом переїхали мої батьки, які народилися та виросли в Керчі. Коли я чую фразу “Крим – наш”, я розумію, що насправді він наш, але нас звідти випроторили. Апогей усього – це, коли мою маму перестали обслуговувати на ринку тільки через те, що вона підтримувала Майдан і не захоплювалася Росією.

Антоніна: Був момент, коли ми різко залишилися в меншості. Коли про Росію та СРСР говорили бабусі далекі від сучасного життя – це було одне, але, коли цим “заразилися” наші ровесники – покоління інтернету, яке до толку і не пам’ятає, що таке Радянський Союз…

Денис: У Криму завжди був стійкий міф про те, що Україна – це погано, що на захід краще не їхати, бо там ненавидять тих, хто говорить російською і т.д. Для мене, наприклад, цей міф був перекраслений, коли ще будучи кадетами, ми поїхали у Львів на добу – це був мій перший виїзд з Криму взагалі. У мене тоді був шок. Доби вистачило, аби ще більше закохатися в Україну та все українське. Але, коли наші хлопці почали відкривати двері закладів ногою, ледь не плювати на підлогу і казати “эй, коза, дай мне тот батон” – я зрозумів звідки таке ставлення людей до російськомовних. Хамство – це взагалі риса, яка в Криму зустрічається дуже часто.

Антоніна: У нас, до речі, з Денисом цікава історія наших родин саме у контексті двох міст. Мій дідусь з Керчі, а бабуся – із Мукачівщини. Вони жили після одруження на Закарпатті. Потім моя мама познайомилася з моїм вітчимом і переїхала жити в Керч, бо він був звідти. А зараз от ми з Денисом переїхали знову в Мукачево.

Денис: Процес прозріння у кримчан починається. Зараз вони пишуть, що вже не все так добре, як вони думали. Наприклад, у одного знайомого виникли проблеми з ФСБ через те, що у нього Вконтакті знайшли проукраїнські записи кількарічної давнини…


Тетяна Хорошилова, співзасновниця ГО «Закарпаття-Донбас» (Макіївка – Ужгород)


Переїхала до Закарпаття з родиною понад 2 роки тому.

Ми переїхали саме до Ужгорода, бо тут у нас живуть родичі. Тому, напевно, ми трохи в кращому становищі були, ніж інші люди. Але, тим не менше, переїзд я переживала дуже важко, адже переїхала з дитиною, а це доволі непросто. Я встигла звільнитися там і була впевнена, що знайду тут роботу. Але якось не склалося.

Моя близька подруга із Нагірного Карабаху розповідала мені про страшні речі, які там відбувалися. Але я ніколи її не розуміла. І лише, коли сама опинилася в подібних умовах, зрозуміла, що пережила людина. Тому очікувати від людей навколо, що вони тебе зрозуміють – не варто. Вони співчувають, спілкуються, намагаються підтримати, але зрозуміти не можуть. Тому одного разу я взяла участь в тренінгу, де були переселенці – хотілося поспілкуватися з тими людьми, які з тобою в однаковому становищі. Потім до Ужгорода приїхав Костянтин Блажевич, який вирішив зібрати всіх переселенців через громадську організацію “Закарпаття-Донбас”. Вже тоді було зрозуміло, що ми нікуди не повернемося…

Основна та пріоритетна мета нашої організації – це житлове питання для переселенців. І це найважча мета. За результатами нашого опитування, ще влітку 2015 року ми вияснили, що 75% опитаних не збираються повертатися назад. А 100% людей, які їхали із Закарпаття, робили це через житлове питання та невлаштований побут. Людей, які були благополучні там і змогли облаштуватися тут – одиниці.

Зараз в області понад 4 тисячі переселенців, третина з них – діти. Вони всі хотіли б залишитися. Переважно це люди з кваліфікацією, спеціалісти, які звикли працювати, вони соціалізовані та адаптовані. Вони шукають роботу – як постійне джерело доходу. З цим проблема, адже за оренду житла на місяць потрібно заплатити в середньому 3 тисячі гривень, а зарплата – 3,5 тисячі. Невтішна арифметика…

Якщо там ми були забезпечені житлом і мали постійне джерело доходу, могли щось планувати, то тут усього цього немає. А ще й до всього постійні вимоги держави – відмічатися, щось доводити. Люди мусять доводити, що мають право отримувати ці гроші, а це копійки. Що можна купити за 442 гривні? Навіть за газ за ці гроші не заплатиш.

Але поза роботою та боротьбою за ідею нашої організації, звісно, є й хороші моменти і хвилини для відпочинку. Я обожнюю Ужгород і Закарпаття. Навіть не очікувала, що мені тут настільки сподобається. Я абсолютно зачарована цими усіма кав’ярнями, кожна з яких абсолютно аутентична. Ярмарки – як збір усієї великої родини. Я ніколи до цього не бачила як цвітуть сакури, магнолії вперше в житті побачила саме в Ужгороді. Мені тут дуже добре.

Одного разу мене дуже здивував діалог з журналісткою. Вона сказала мені, що нам, переселенцям, тут подобається жити, але ми навіть не думаємо про те, завдяки кому та чому тут так добре. Мене це трохи обурило. Тому мені хочеться сказати, що ми і там непогано жили, подекуди навіть дуже добре і якби не склалися так обставини, то я б ніколи не переїздила.

Мене часто питають про адаптацію. Насправді ми всі люди і всі живемо в одній країні, тому якихось сильних адаптаційних процесів немає. Єдине, що ми вирішуємо – хочемо ми жити в конкретному місці за конкретних умов чи ні.


Костянтин Блажевич, засновник ГО «Закарпаття-Донбас» (Донецьк – Ужгород)


На Закарпатті вже 2 роки. Переїхав разом з дружиною та двома дітьми.

Ми переїхали на Закарпаття, бо дружині запропонували роботу Ужгороді. Вона надсилала своє резюме по всій країні і Ужгород виявився єдиним містом, яке прийняло лікаря-стоматолога на роботу. Я в Донецьку, до усіх подій, працював економістом, але на Закарпатті за фахом роботу поки не знайшов. Натомість, створив громадську організацію “Закарпаття-Донбас”, головна мета якої спробувати допомогли вимушеним переселенцям із житловим питанням.

Усі ті люди, які реєструються в штабі та в соціальному захисті, переважно не мають житла. Наша задача – побудувати тут один будинок, в якому вони зможуть жити. Принаймні, спробувати. Зараз ми над цим активно працюємо. Попередньо була розмова у міськраді про те, що якщо у нас все вийде, то ми зможемо будувати цілий житловий комплекс з 5-6 будинків. Ми налаштовані оптимістично і віримо у те, що все вийде. Це лише питання часу.

Скажу відверто, переважна більшість людей доволі пасивні – вони спостерігають за процесом, чекають на результат, думають чи щось із цього вийде. Активних людей, які хотіли б щось справді змінити – небагато. В організації близько 200 сімей, але активних – 10-15. Це ті люди, які чогось прагнуть та реально допомагають.

До переїзду на постійне місце проживання, я бував на Закарпатті, але в Ужгороді – ні. Для мене це дуже комфортне місто і життя не таке як на Сході. Перш за все, ритмом, розміреністю, неспішністю. Але я деякі моменти, які мене не влаштовують. Наприклад, дуже довго приймаються рішення. На Сході люди, якісь більш енергійні, життя якесь активніше.

Ужгород можна любити за спокій та клімат. Також у вашого міста є запах. Ви, можливо, цього не відчуваєте. Але ми, приїжджі, чуємо цю суміш лісу, гір і чогось ще. Це все створює запах «Ужгород». В Донецьку – це вугільний попіл і сіра.

На західній Україні люди більш відкриті, довірливі та щирі. Але, скажімо, якщо у Донецьку людина сказала, що щось зробить, то вона це справді зробить. Тут – не обов'язково.

Ужгород, скоріше за все, для мене… хотів сказати «кінцевий пункт»… але я вже так не можу говорити – після тих подій, які пройшли на Сході. Впевненим на 100% не можна бути ні в чому. Але ми тут збираємося залишитися, нам тут подобається.




Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.


Над матеріалом працювали Росана Тужанська та Рената Мельник, Varosh

18 грудня 2016, , 11:00     0 4936

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити