Головна Люди Вікторія Гресь: на тлі навколишніх подій довелося створити власний світ, щоб не зруйнуватися
Вікторія Гресь: на тлі навколишніх подій довелося створити власний світ, щоб не зруйнуватися
Вікторія Гресь: на тлі навколишніх подій довелося створити власний світ, щоб не зруйнуватися

Вам трапляються люди, після спілкування з якими залишається відчуття, що проговорив би ще добу, і було б мало? Коли вони розмірковують про близькі тобі речі, до розуміння яких ти вже наближався, але ще остаточно не сформулював власної думки. Направду талановиті люди, які в задоволення, без зайвого шуму і пафосу якісно і переконливо роблять свою справу, і їм байдуже ставлення людей, оцінка яких для них не важлива. Патріоти, яким болить все, що відбувається навколо, але які ніколи напоказ не стануть проявляти свою любов до батьківщини. Морально правильні люди (так, цей вид скоро можна буде заносити до Червоної Книги). А ще там відчувається така сила духу і характер, що, здається, цю божевільну енергію можна відчути на дотик.

Саме таким співрозмовником є дизайнерка Вікторія Гресь.

– Вікторіє, незважаючи на те, що ви не корінна закарпатка, бо тільки приїхали сюди працювати і через кілька років переселилися до Києва, тут вас називають своєю. Ви завжди у списку успішних закарпатців, якими пишається край. Як ви ставитеся до такого "привласнення"? Чи це не те саме, як українці ніколи не оминають нагоди нагадати про коріння Міли Йовович чи Міли Куніс, хоча самі актриси рідко про це згадують?

– Ну, принаймні, Йовович відкрито про це заявила, і вже не відхреститься. Тому є всі підстави такою її вважати. Щодо мене, то я ніколи не прив’язувала себе до конкретного місця. Мені здається, я будь-де би прижилася. Космополітка, це точно. А Ужгород люблю, так. Постійно сюди приїжджаю, навідуюся до друзів і гостей приводжу. Тому реагую спокійно на те, що мене називають закарпаткою.

– Як виникла ідея влаштувати в Ужгороді показ із красномовною назвою "20 років по тому…"? 

– Якось спонтанно це сталося. Десь 2 місяці тому йшла по Ужгороду і подумала: наскільки все ж гарне і хороше місто. От 20 років тут нічого не робила. Насправді тут у мене мало клієнтів, майже немає, і з часом я перестала на ньому акцентувати свою увагу. Залишила тільки майстерню. Але десь якась ностальгія з’явилася (все ж тут починала), десь розуміння того, що виросло нове покоління, і з цим теж не можна не рахуватися, і тому подумала зробити якусь гарну приємну цукерку. Місто надихає своїми чудовими камерними локаціями, а це дуже важливо. Тому, я думаю, ми це будемо продовжувати хоча б раз на рік робити. А білі сукні були і будуть завжди. Був і буде відпочинок, поїздки. І білих суконь з мереживом ніколи багато не буває. До Гресь завжди за ними ходили і ходять. Відпочивайте, панове, – це головний посил цієї колекції.

– Модні критики ваш одяг називають інтелектуальним витвором мистецтва. У такому випадку, мені здається, до витвору мистецтва, а тим більше інтелектуального, глядача потрібно готувати. Це як прийти на виставку і нічого не зрозуміти. А потім набути досвіду, прийти ще раз, і побачити щось глибше. У моді так само?

– Ні, я за те, щоб все сприймати емоційно і суб’єктивно. Є такі особи, які скільки їх не вчи, все без результату. А якщо людина відкрита світу, якщо їй це цікаво, то вона і сприйматиме все відповідно. Я взагалі в рекомендації не вірю. Не можна дати якусь одну пораду всім. Це абсурд. Коли мене питають, як бути гарною, то тут не можна дати відповіді. Є конкретна людина, є конкретний художник, і є конкретна ситуація. Все індивідуально. І ми всі індивідуальні. Не можна все узагальнювати. Всі ми знаємо, до чого це призвело у Радянському Союзі. Я дуже тонко відчуваю, коли хтось хоче керувати світом і тобою, в тому числі. І дуже пручаюсь цьому. Це моє життя, і я не хочу, щоб мною управляли. Так і з будь-якою людиною – вона в праві вибирати. І якщо у неї для цього достатньо сил, бажань і якогось внутрішнього стрижня, то вона сама розбереться і з мистецтвом, і з кулінарією, і з одягом. Може мода людині в принципі не потрібна. І їй не можна в цьому дорікати. У мене є брат. Він прекрасно шиє всі наші сумки, але він по-своєму сприймає світ. Йому нецікавий одяг як такий. Парадокс. Він дуже хороший спеціаліст, але внутрішньо інтроверт. Має свої пріоритети, цінності. Це добре чи погано? Це нормально.

– Наскільки важливим для вас є рух, саморозвиток?

– Особисто для мене це надзвичайно важливо. Розумієте, ти весь час повинен щось діставати із глибин пам’яті чи усвідомлення. Щось напрацьоване. А воно повинно десь там братися. Тому важливо весь час займатися самоосвітою. І не обов’язково спеціально вчитися. Просто у тебе спосіб життя такий: ти постійно щось бачиш, слухаєш, їздиш, аналізуєш, і це потім має десь вихлюпнутися. Не обов’язково для саморозвитку бути творчою людиною. Маса ж людей має, ну або мала можливість, їздити по світу, але від цього вони не ставали Ван Гогами, ні дизайнерами, ні письменниками – вони просто їздять, дивляться, живуть і отримують від цього задоволення. Можливо, таким чином вони щось накопичують для наступного життя, ми ж цього не знаємо. А буває і навпаки: можеш сидіти вдома і творити шедеври. Це, знову ж, настільки все індивідуально…

– Напевно, подорожуєте багато?

– Так. Я завжди цікавилася мистецтвознавством, історією. І як людина радянського покоління, коли отримала можливості кудись їздити, то вже зупинитися не могла. Але виявила й іншу сторону цього всього. Наприклад, коли тільки відкрився Єгипет для нашого простору, то я була неймовірно розчарована. Кількістю туристів, сек’юріті, штовханиною. Виявляється, іноді краще мати відео "Смерть на Нілі" і не псувати ці свої враження реальною картинкою.

– У багатьох таке з Парижем. Яке ж місто вас не розчарувало?

– Якраз із Парижем простіше. Там хоч більше твоїх знайомих, які при нагоді можуть показати такі не туристичні місця, від яких ти будеш у захваті. А взагалі, треба самому собі готувати подорож, або довіритися надійній хорошій туркомпанії, яка чітко зрозуміє, що ти хочеш. До всього треба готуватися, витрачати сили, час, енергію, і тільки тоді буде бажаний результат. Що не розчарувало? Рим. Тут все співпало – моє розуміння цього міста, якісь знання, уява, відчуття – і реальність. І таке захоплення було від того, що ось воно – все стоїть одне навпроти другого на такому клаптику землі. Шкода, що у світі майже не залишилося антитуристичних місць. Тому так важливо самому навчитися створювати свій простір. Ніхто замість тебе це не зробить.

– Чому настільки важлива тема минулого, ретро у ваших колекціях?

– Та ні, я час від часу полишаю цю тему. Просто мені приклеїли ярлик "бабусина скриня" – і все. Я набагато глибша, повірте. І останню колекцію зробила в чистому мінімалізмі. Хоча, дійсно, себе змінити неможливо. Свою сутність. Я декоратор, не конструктор. А декору є багато в ретро. Я чому й зайнялася активно інтер’єрами, бо це мені дуже подобається. І це продовження моєї професії.

– Чому ще й інтер’єр? І що спільного в інтер’єрі та одязі?

– Майже все те саме, тільки в інтер’єрі більш монументальні глобальні форми. Виникло логічно. Я бачила, що люди будують будинки і багато при цьому роблять дурниць, бо не мають досвіду життя в будинку. Жити в квартирі – це одне, будинку – інше, садибі – третє, маєтку – четверте. У нас навіть нема традицій, щоб зробити логістику обслуговуючого персоналу. Моя приятелька вийшла заміж за забезпеченого англійця. І каже, що в неї таке відчуття, що це вона повинна прислуговувати персоналу, який працює в будинку. Каже, що спробувала замінити меблі, так їй здивовано відповіли, що тим меблям 300 років, мовляв, хто їх поміняє. Спосіб життя зовсім інший. А де у нас взятися таким традиціям. Країна молода. Як би ми не пишалися нашою трипільською культурою, вона далека до реального сучасного життя…

– На чому ж нам розвивати свою культуру, мистецтво, моду?

– З цим насправді дуже складно, тому що ми раптом ні з того, ні з сього почали будувати міську культуру. Україна – в принципі сільська країна. І вона передбачає іншу культуру. Це не добре, не погано, так воно є. У нас нема тисячолітніх міських традицій, які передбачають наявність різноманітних цехових форм (взуттєвиків, ювелірів і т.д.), передбачають наявність театрів, виставкових залів, літературних салонів, міського романсу. Весь наш український театр, вся драматургія – це сільська проблематика. Як не крути – там все відбувається на селі. Був, звичайно, Львів, але це не зовсім українська культура, а польська; Харків - більше до Росії. От Київ і все. А от у Флоренції, так там ще у 13 ст. була вся міська інфраструктура, права, гільдія. Ми не можемо відразу все переробити. Треба поступово йти, вчитися, розвиватися. Але й на шароварщині не зациклюватися. Я не культуролог, а просто ділюся своєю точкою зору. З іншого боку, не це зараз важливо.

– Що ви маєте на увазі?

– Потрібно всім навести порядок у власних головах, у власному дворі і квартирі, у своєму суспільстві. Ви ж подивіться, що відбувається навколо. Це страшно, але за останні 20 років у нашому українському середовищі зникло слово "соромно". Не соромно вкрасти мільйон, не соромно робити неправильні вчинки. А нікого ж за це не карають. Люди при владі дозволяють собі те саме, що робиться і внизу. Тільки там це виглядає грубіше і страшніше. У людей моральна оцінка впала. Не тому, що там когось ґвалтують, убивають, а тому, що в голові вже міцно укорінилося: все можна купити, все повирішувати, не соромно украсти гроші, перепродати дитячий будинок, підробляти документи – нічого не соромно. Ви бачили, щоб у нашій країні когось за це посадили чи покарали? Я – ні. Я не вмикаю телевізор місяцями – я не хочу жити у цьому просторі. І тому на тлі навколишніх подій довелося створити власний комфортний світ, щоб не зруйнуватися. І не руйнувати своїх близьких.

– Мабуть, те саме можна сказати і про світ моди. Дивіться, скільки з’являється гламурних "дизайнерок", яким заможні чоловіки просто фінансують чергове захоплення. Без освіти, елементарного хисту, вони за лічені місяці стають популярнішими за тих, хто на це вчився роками і наполегливо працював.

– Це тимчасове явище, аж ніяк не бізнес. А щодо популярності, то тут журналісти винні. Бо вони безпринципні, бо в журналах і на модних сайтах проплачується і розміщується про них інформація.

– На сайтах, власниками яких є ті ж олігархи…

– Так, але десь треба шукати вихід. Шукати і знаходити ту внутрішню професійну моральність. А вона передбачає сказати головному редактору: "Сорі, я не буду її друкувати, бо вона не дотягує ні до якого рівня". Це велика проблема. І проблема не в гламурному товаристві. Це крихітна історія. Більша проблема, коли в країні образ повії є домінуючим. Можливо, я зараз грубо сказала. Але це так. Ви ж подивіться, нас оточує маса персонажів, які з точки зору моральності 19-20 століття роблять абсолютно неадекватні неправильні вчинки. Сьогодні такі жінки стають іконами стилю, їх друкують журнали, вони з’являються на обкладинках, на них дивляться діти. Всі це знають, і всі на це заплющують очі. Я не кажу, що тепер ми повинні пуританство впроваджувати, але й виховання повинне якесь бути. Все навколо стало піаром – особисте життя, побутові речі, собаки, туфлі. І журналісти теж у цьому винні, що у країні настала така аморальність. Хліба і видовища – все, більше нікому нічого непотрібно. Напевно, владі це вигідно, бо тоді люди не заморочуються більш глобальними проблемами.

От ви кажете, за 2 місяці дизайнерами стають. Час все розставить на свої місця. Не це насправді страшно. Одяг – це всього навсього ганчірки, а от що відбувається зараз у країні з молодими лікарями, які взагалі не знають, що роблять зі своїми пацієнтами. Тому що студенти не ходять на лекції, за гроші отримують дипломи. Але мажорство не завжди буде. Колись настане час, що треба буде думати своїм розумом, працювати своїми руками. Що тоді? У всіх сьогодні перед очима долари і суми з багатьма нулями. Я коли займаюсь інтер’єрами, то кажу: слухайте, ну олігархів на всіх не вистачить, чому ви продаєте тільки лакшері-меблі, лакшері-килими. Не можуть всі жити у палацах із золотими батонами. Я розумію, що це прояв багаторічного дефіциту і радянської бідності, але це вже перетворилося на абсурд і набуло сатиричної форми. От чому я закрилася від світу. Я прийшла до висновку, що краще буду робити красиві яскраві сукні, але хоч якусь часточку людей у цьому хворому світі лікуватиму красою.

– Колись і наша сучасність стане для когось ретро-епохою. Як гадаєте, вона чимось зможе надихати наших нащадків? 

– Думаю, що так. В 40-ві ж роки також було непросто, але подивіться, скільки чудових творів мистецтва тоді створено. Наша епоха може надихнути нащадків на написання творів, які змусять замислитися.

– Наш час – це пора Інтернету. На вашу думку, це добро чи зло для суспільства?

– Я не противник, але і не споживач Інтернету. Це непогано, що він є, але це не все життя. І ви знаєте, якось поняття викривляються. Зараз інформацією почали підміняти знання. Недавно у мене була така розмова з друзями, що навіщо потрібні люди з енциклопедичними знаннями. Зайшов в гугл і подивився. Я кажу: добре, ви подивилися. А через 5 хвилин вже нічого не пам’ятаєте. Ця інформація ні в кого не залишається. Ви собі уявляєте, що стане зі світом, якщо завтра раптом станеться якийсь катаклізм і Інтернет впаде. Я виживу, бо вмію готувати, шити, навіть зможу займатися натуральним господарством. А більшість людей залежні від таких речей і перестають бути самостійними. Всі хочуть натиснути дві кнопки, заробити багато грошей і нічого більше не робити. Не можна так. По суті своїй, розумна людина повинна розвиватися і робити щось корисне. А це біомаса виходить – величезна кількість людей, які нічого не виробляють. Земля рано чи пізно повинна якось скинути цей біобаласт. Мені здається, що задача творчих людей якраз в цьому і полягає – витягувати і показувати це. Змушувати людей замислюватися.

Щодо Інтернету, то колись я переживала, чому я якась така старомодна, що можу без усього цього обходитися. А потім натрапила на інтерв’ю Пола Сміта. Давно ним захоплювалася. Ще з тих часів, як колись побачила його у Парижі після показу, як він вийшов на вулицю, пристебнув брюки прищепкою, сів на велосипед і поїхав. Довго ця картинка була перед очима. Так от, його запитали, чи користується він Інтернетом. На що той відповів: "А навіщо? У мене є люди, які цим займаються. Я навіть мобільного телефону не маю". Розумієте, цю людину хвилюють інші речі. Я художник, і можу собі дозволити жити в тому режимі, який мені важливий. Треба навчитися розставляти пріоритети.

– А ви можете дозволити собі розкіш не працювати з клієнтами, які вам не подобаються? Чи робота – це робота, і особисте тут ні до чого?

– Я принципова людина, в цьому плані навіть противна. Я зануда. Так, колись наступала собі на горло, але потім навчилася казати: вибачте, я не ваш дизайнер. Я не пряник, щоб усім подобатися. Це нормально. Це як ми вибираємо собі стоматолога, психіатра, косметолога. Тому що це інтимна сторона. Я вже переконувалася 28 разів: якщо люди не підходять один одному, то краще себе не ґвалтувати. По-перше, це некоректно – обманювати самого себе і клієнта, а по-друге, просто нічого не вийде. Тепер я можу собі дозволити працювати в задоволення. Це дійсно розкіш – робити те, що ти хочеш.

– Мабуть, вам пощастило, що у вас із чоловіком спільний бізнес. Адже він взяв на себе фінансову складову розвитку Будинку Моди, а вам залишилась творчість.

– Так, Аркадій є власником Будинку Моди "Victoria Gres" і нашого бренду загалом. Вся його бізнес-аналітика дозволила мені так працювати. Навіть не те, щоб забезпечити комфорт… Розумієте, чоловіки вміють мислити глобально, а жінки – всередині процесу, сьогодні, щохвилинно. Я ніколи і не претендувала на глобальне бачення. Я взагалі не бізнесмен по суті. Я можу зробити багато мілкої моторики, але мислити глобально через рік-два – це не моє. І це його рішення переїхати в столицю. Бо як не крути, мода вимагає великих міст, столиць, тому що тут відбуваються всі заходи, тусовки, прем’єри. Світ так влаштований, що все стікається в столицю. Такі важливі рішення – це його сторона справи.

– Чи можна з упевненістю сказати про прибутковість вашого бізнесу?

– А ми ніколи не стояли на позиції вибору – бізнес це чи хобі. Ми із самого початку його вибудовували так, щоб це працювало. Я можу сказати, що на тлі того, що відбувається зараз, ми не закрили жодне виробництво, залишилася вся клієнтська база. Єдине, що у 2008 році нам довелося закрили всю мережу магазинів у Києві. Поки не бачу змісту відкривати, тому що у всьому повинна бути логіка. Зараз ми працюємо з мульти-брендами, шоу-румами, а моно-бутики, на жаль, закрили.

– Як пережили Майдан, Крим, початок війни?

– Це страшно. Єдине – так це змушувала дівчат щодня ходити на роботу. Як це все можна вкласти в голову? Як можна зрозуміти, коли так безвідповідально взяли і віддали Крим. Це просто жахливо. Я не політик, не бізнесмен, але я розумію, що у влади просто не вистачило сили волі. А це влада повинна нести відповідальність. Вони менеджери, найняті на роботу народом. Це моя точка зору. Подивіться, в Європі за найменший промах всі відразу подають у відставку. А тут у країні таке відбувається, у одних біда, а інших одна мета – купити ролс-ройс і потрапити до Каті Осадчої у програму.

– Яке майбутнє ви пророкуєте українській моді?

– Важко робити якісь прогнози. Рівень росте, попри все. І за наявних економічних, зовнішньополітичних умов ми могли б наздогнати Європу. Не за 500 років, а, скажімо, 50. Але для цього потрібно все налагодити, навести порядок навколо.

– Ви знаєте, я пообіцяла одній своїй знайомій 5-річній модниці виконати одне її прохання. Коли вона дізналася, що я йду на розмову до "тьоті, яка придумує сукні", то попросила запитати, чи будете ви шити "принцесні сукні".

– Я думаю, вони будуть шитися завжди. Тому що принцес ніхто не відміняв. Принцеса – це внутрішній стан дівчинки, жінки. І цей внутрішній стан "я – богиня" потрібно виховувати і підтримувати. Бо якщо жінка буде самодостатньою, буде відчувати себе гарною, то і чоловіки, і всі навколо будуть щасливими. Тому "принцесним сукням" – бути! Так і перекажіть.

Лариса Липкань, Varosh

26 квітня 2016, вт, 23:27     0 2229

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити