Головна Люди Тіберій Сільваші: Cправжнє мистецтво – це територія парадоксу
Тіберій Сільваші: Cправжнє мистецтво – це територія парадоксу
Тіберій Сільваші: Cправжнє мистецтво – це територія парадоксу

Ми зустрілися з Тіберієм Сільваші у його київській майстерні і розпитали про дитинство у Мукачеві, переїзд до Києва, студентські роки, дочку Ілону, кіно, режисуру і, звісно, про мистецтво.

Картини художника-абстракціоніста сьогодні зберігаються у музеях та приватних колекціях Мюнхена, Відня, Парижа, багатьох інших міст Європи, а також у Сполучених Штатах та в Україні. Митець живе та працює у Києві вже більше сорока років, утім досі любить Мукачево та Закарпаття. А його спогади та розповіді такі живі і свіжі, наче, він нікуди й не їхав.

– Давно ви працюєте у цій майстерні?

– Перша майстерня була у так званому нежилому фонді, у старій будівлі на Шота Руставелі. На другому поверсі, з величезними вікнами, але вузька і коли писав великі роботи треба було пролазити під картиною, бо вона перекривала весь простір від стіни до стіни. Друга майстерня була на Оболоні – від Спілки. І вже потім ця, у якій ми з вами сидимо. Теж спілчанська.

Коли я заселився сюди, то у будинку ще ніхто й не жив. Здається, це був 90-ий рік. Комунікацій – жодних. Ліфта ще не було. Для того, аби усе тут помити, доводилося підніматися на тринадцятий поверх пішки. Але, думаю, що кращої, ніж ця майстерня вже не буде. Тут стільки зроблено, стільки пережито. Де б не працював, на пленерах, за кордоном, навіть за кращих умов, в якийсь час починаєш сумувати за цим простором.

– У Парижі ви довго жили?

– Я більше жив у Тулузі, але у Парижі часто бував і жив подовгу.

– А з Мукачева, ви, здається, у 76-му поїхали, так?

– Раніше, я вже досить давно киянин. (ред. – посміхається) У 62-му вступив у середню художню школу. В 1965 закінчив 11-й клас. Потім шість років інституту. Рік я служив в армії у Мукачеві. Ну, а потім знову Київ.

Щодо армії, то я служив у нашому піхотному полку, що на вулиці Ілони Зріні. На другий день, як я прописався у батьків, за мною приїхала машина з військомату, я думаю: ну, все, почалося. Мене повезли до начальника політвідділу. Він познайомився зі мною і сказав: "Ты будешь служить у нас в полку, нам нужны художники". І от до осені я чекав, поки почнеться призив і треба буде поголити голову. А я тоді ще хіпував. (ред. – посміхається)

У клубі, у нас, зібралася хороша компанія. Художники, столярі, всі – закарпатці. Я, до речі, часто ходив додому спати, бо батьки недалеко жили. На набережній. Кілька разів було таке, що під час нічної перевірки за мною прибігали додому. (ред. – сміється) Офіцери теж знали, тому усі спокійно до цього ставилися.

– Ви хіпували?

– Було таке. Хоча це важко назвати хіпуванням. (ред. – посміхається) Я вже тоді у Києві жив, – школа, інститут. Ну, я ж належу до "покоління Бітлів". А це були певні смаки, певні ознаки поведінки, певна естетика. Це був той час, коли наші хіпі ходили по двох маршрутах: одні – у Прибалтику, інші – у Крим. Для багатьох це було повним наслідування героям Керуака. З рук в руки передавалися перші репринти, майже "сліпі", книг Судзукі, поезій Гінзберга.

Мене займало, скоріше читання книжок, ніж реальне життя "дітей квітів". А довге волося і всі інші прикмети це – слідування тогочасній моді. Не серйозно… У Новий Світ їздили мої друзі та знайомі. А я любив Мукачево! Дружив з музикантами з легендарної групи "Аеліта". Можливо в це зараз важко повірити, але на їх концерти треба було прориватися. Вони збирали повний Палац Спорту у Києві. Не знаю де вони зараз. Чи в Мукачеві? Чи живі? Багато років ні з ким із них не бачився… Ну от, багато часу проводили разом.

Звичайно їхні концерти і суботні танці у будинку культури. У них був клавішник Кандиба. Він грав і знався в джазі. А я Майлса Девіса, Брубека, Паркера, слухав більше, ніж Бітлів. Окрім того, ще й працював – живопис, рисунок. Ну і грав у футбол за Страбичово.

– Як часто сьогодні приїздите до Закарпаття?

– Набагато рідше, ніж раніше. Поки були живі батько, мама, рідні – майже щороку приїздив. Коли навчався, то взагалі усі літні канікули проводив на Закарпатті. Зараз мене переважно "витягують" на "Ерделівські читання" в Ужгород. Коли я маю можливість, то обов’язково їду, бо це і цікаво, і дає можливість приїхати додому знову. Минулого року я їх пропустив, але цьогоріч – був.

– У Мукачеві ви жили на вулиці Ілони Зріні?

– Так, але тоді вона називалася Карла Маркса.

– То це ніяк не пов’язано з вибором імені для доньки?

– Ні, це скоріше пов’язано з моєю тіткою, сестрою мого батька. Її теж звали Ілона і вона жила у нашому родинному будинку, де прожили декілька поколінь Сільваші. У ньому і я народився. З великої сім’ї, після війни, залишилися в Мукачеві тільки батько і тітка Ілона. Батьки вчителювали за п’ятнадцять кілометрів від Мукачева, у селі Страбичово. А у нашому родинному будинку жила тітка зі своєю сім’єю аж до самої смерті.

– У Страбичові у вас також був будинок?

– Батьки там вчителювали багато років, але постійно переїздили з хати у хату – власного будинку так і не було. Траплялося, що жили й у самій школі – нам давали там кілька кімнат.

– Які спогади у вас пов’язані з дитинством у Мукачеві?

– Я народився у Мукачеві і перші роки прожив там. Це був ще той час, коли по місту брички їздили. Потім я зустрічав їх у Відні, ці осколки великої, зниклої імперії. Тому одні з найперших і найбільш ранніх спогадів – це недільні ранки, запах кави, дорослі вже ходять по будинку і цокання копит, що доноситься з вулиці в купі з нечастими сигналами автомобілів. Тоді ще можна було сигналити і цим користалися безмежно. (ред. – посміхається)

Звичайно, це і спогади про наш величезний сад, \тоді так здавалося\ прогулянки центром міста у суботу та неділю – обов’язково до обіду. Усе місто можна було зустріти на "Корзові". У перукарнях тоді були ще австро-угорські та чеські звичаї – збиралася компанія літніх чоловіків, які читали газети і в цей час їх стригли.

– А ви угорською досі спілкуєтеся?

– Так, але дуже рідко. Практикую, зазвичай, один чи два рази на рік, коли буваю в угорському посольстві на національних святах. Загалом же, нема з ким. Хіба, як до Ужгорода чи Мукачева приїжджаю, тоді трохи згадую.

– Що б ви показали своїм друзям у Закарпатті, у першу чергу?

– Мукачево і Закарпаття, звичайно, не Париж, не Рим, але нема місць на Землі де не було б чогось цікавого, а тим більше на Закарпатті. І це залежить не від того, що споглядаєш, а від того, хто споглядає.
Коли я приїзжаю у нове для себе місце, то після кількох днів там, обираю собі одну-дві точки, де провожу кожен день досить багато часу. Це може бути кафе, з якого можна споглядати натовп, що проходить повз або ж тих самих завсідників – за сусідніми столами. Це може бути якесь місце, на набережній… не має значення… Так краще відчуваєш плин часу.

Звичайно, можливо, за тим рогом вулиці, або якщо перейти цей міст, то хто зна, – може там на тебе чекає якась пригода або зустріч…, але тут я фаталіст, – все, що зі мною може трапитися – станеться. І це не залежно від того чи ти біжиш, щоб побачити більше, чи тоді коли ти сидиш на одному місці, а "реальність" сама пропливає повз.

Вдихаючи запах кави, я можу прокрутити в голові безліч таких історій, з щасливим, або не дуже, кінцем…, а сидячи десь в іншому місці, з іншим краєвидом, зробити їхнє продовження.

У Закарпатті я б звів друзів: і тих, і інших, і старих і нових; знайшли б точку, у якій зустрічається все: люди, гори, ліс. Вино і запах печеної картоплі. Говорили б про міста, що змінилися за час поки нас тут не було, згадували б друзів дитинства, які роз’їхалися по світам і звичайно, про мистецтво. Смак на кінчику язика білого або червеного вина, боґрач та слив’янка, а поряд з цим і спілкування, друзі… Розуміння того, що тут, у цій землі, лежать покоління предків, живуть і народжуються нові покоління… Я люблю унікальність таких моментів. Вони схожі і завжди інші.

– Чого вам у Києві не вистачає закарпатського?

– Колись мої однокласники тут питали мене про це. Я трохи подумав, а потім сказав, що мені не вистачає тих моментів, того ритуала, коли ми з братом, цілували руки нашим тіткам. Тоді це було якось автоматично, а зараз згадуєш з жалем, як про речі, які ніколи не повернуться.

– Ваша донька народилася вже у Києві, утім її звуть Ілона Тіберіївна Сільваші. Ким вона себе вважає: киянкою чи мукачівкою, а може угоркою?

– Ілона завжди каже, що вона європейка. (ред. – посміхається) І це справді так.

– Ви завжди підтримуєте доньку, разом на усіх світлинах з відкриттів її виставок. Вона – ваш головний учень?

– Звичайно, ми постійно з нею спілкуємося і відповідно щось переймаємо один в одного, але вона йде своїм, зовсім іншим, шляхом. Ілона з самого початку будувала усе абсолютно незалежно від мене і від того, як я працюю. Вона надзвичайно талановита, з дуже тонкою духовною організацією. Світ, який вона будує в своїх роботах, ніби, суперечить всьому тому, що ми бачимо навкруги і є, до певної міри, його альтернативою.

Занурена у світ культури, працюючи з певними символічними структурами, з архетипами, вона розказує про невидимі, затаємничені сфери людського буття. Часто це – прихована сповідь витонченої душі про її мандри у грубому матеріальному світі. Про існування, знання, яке не завжди і, скоріше всього рідко, знаходить відгук. Я дуже гордий за неї!

– З кимось з закарпатських митців підтримуєте дружні чи професійні взаємини?

– Мені здається, що я у добрих і дружніх відносинах з усіма поколіннями художників Закарпаття. Я, на жаль, не був знайомий з закарпатськими класиками: Єрделі, Бокшайєм, Манайлом, але уже з живим класиком Микитою знайомий, дружу і дуже ціную його. І як художника, і як людину!

Перераховувати всіх інших не буду, це займе багато часу, та і можу когось не згадати. Я б назвав ще Небесника-старшого, який так багато робить для інституту в Ужгороді, і, звичайно те, що робиться ним для пам’яті Ерделі.

Зараз, на Закарпатті ще з’явилася група молодих і талановитих людей. Звичайно вони зовсім інші – не схожі на покоління, що їм передувало. Це сильна група, багато що мені в них подобається. І як можу, я їх підтримую.

– Часто письменники, художники, музиканти нарікають на сучасну молодь, мовляв, усе вже не те: цінності інші, хисту нема, ідей, енергетики, запалу. Ви ж завжди поруч з молодими закарпатськими художниками: Іваном Небесником, Павлом Ковачем, Станіславом Туріною, Юрком Білеєм. Що ви в них бачите?

– Цінності інші, хист у кого є, у того є, а ідей нових не треба шукати у молоді. Ідеї приходять у зрілому віці, з досвідом життєвим, зі знаннями. У молодому віці генеруються не ідеї, а вибираються певні моделі: естетичні, ідеологічні, інтелектуальні; часто забуті, не сприйняті або відкинуті попереднім поколінням і актуалізовані молоддю. Звідси непорозуміння і нарікання.

Суб’єкт у сучасному світі атомізований. Ще горизонтальні зв’язки на рівні поколінь існують, і то певний час, а вже вертикальні зв’язки, між поколіннями майже зовсім відсутні. І у цього явища є свої причини, але це зовсім інша тема.

Звичайно, мене цікавлять молоді художники зі всіх куточків нашої країни. Очевидно, це йде ще з кінця 80-х, коли я працював у Спілці з молодими митцями, з «седневських» сезонів. Але, звісно, з закарпатцями у мене особливі взаємини. Мені подобається те, що і як вони сьогодні роблять. Це вже звичайно не назвеш закарпатською школою, у класичному, звичному розумінні цього слова.

Мова, якою говорять молоді митці – це радше інтернаціональна мова, нею вони спілкуються зі світом. Але вони говорять про речі, які могли сказати лише закарпатці. Так само це стосується й митців з інших міст: вони поєднують локальне з глобальним. І це мені дуже близько, я розумію це.

– Свого часу ви переїхали до Києва. Сьогодні ж у short-листі PinchukArtCentre аж п’ять закарпатців: Андрій Хір, Юрій Білей, Станіслав Туріна, Павло Ковач, Антон Варга. Утім, жодної згадки про Ужгород, поряд з прізвищем кожного – Львів, у якому хлопці навчаються. Як гадаєте, з чим це пов’язано: з труднощами репрезентації власних робіт на Закарпатті?

– Механізм репрезентації мистецтва пов'язаний з тим, що у центрах можна більш плідно та активно працювати, там більше інституцій, які підтримують мистецтво, галерей; можливість отримати гранти, стипендії; брати участь у міжнародних проектах і т.д. Особливо, якщо ти молодий митець – завжди потрібно бути у серці розвитку та активності. У центрах виробляються нові ідеологеми, форми, знаходяться співрозмовники, однодумці, створюються сильні групи. Це єдиний механізм, який працює у всіх видах мистецтва. Вже після 40-50 можна працювати будь-де: до тебе приїдуть ті, кому це потрібно.

– Ви працюєте з Ya Gallery та Bottega Gallery. Як ця співпраця зазвичай відбувається, хто є ініціатором проектів?

– По-різному буває, але переважно ідеї проектів пропоную я. Є багато галерей, що охочі до співпраці, але краще зробити один-два якісні проекти на рік. Тому на більшу кількість галерей часу просто не вистачає, бо ж окрім персональних проектів є ще й багато групових.

Вже два роки йдуть перемовини з PinchukArtCentre про великий проект, але він настільки масштабний, що вирішити усі питання швидко, просто неможливо.

– Що це буде?

– Величезна інсталяція на два поверхи, як мінімум. Величезний об’єм роботи.

– Це взагалі можливо втілити у життя?

– Ну, я ескізи віддав, перемовини ведуться вже другий рік і я не хочу форсувати подій. Хоча і сумніваюся, що колись вдасться реалізувати її. Тобто у самому центрі Пінчука. В іншому місці, вона, ідея, прийняла б зовсім іншу форму. (ред. – посміхається)

– Криза у мистецтві, про яку усі так багато говорять, триває досі, як гадаєте? Чи переломний період минув?

– Взагалі-то, починаючи з Нового часу, мистецтво постійно знаходиться у кризі. І це його рушійна сила. Якраз криза дає сили митцям шукати нові форми, змушує продукувати нові ідеї. Як на мене, то зараз відбувається щось подібне до того, що було при переході від Середньовіччя до Відродження. У мистецтва змінюється функція, з’являються нові технології, нові гібридні форми. У цьому всьому непросто і визначити, що взагалі є мистецтвом, що вважаєш мистецтвом ти і що вважають інші. Американці, до прикладу, кажуть, що для того, аби роботу назвати мистецтвом, достатньо, аби так вважав ти і ще одна людина. Юридично це, звісно, так, але у житті – все інакше.

– Звичайній людині, що не має профільної освіти чи ґрунтовних знань у мистецтві, ще важче.

– Для того, аби співставити особисте знання і бачення з тим, що відбувається у світі, потрібно багато знати, звичайно. І тут найкращий спосіб – сідати за парту, у будь-якому віці. Утім, варто розділити дві речі: "розуміння мистецтва" і своє суб’єктивне "подобається/не подобається".

З свого словника, при аналізі творів мистецтва, я давно викинув слова «подобається\неподобається» і працюю з категорією "естетичні коди", але навіть це не означає, що мені вдалося повністю позбувся слова "подобається". Приблизно 99% усього, що сьогодні відбувається і виробляється у мистецтві, мені не подобається. Але усі ці 99% я або розумію, або приймні намагаюся зрозуміти, якщо уже є така потреба. Якщо її нема, то просто ігнорую їх існування. Але є ще той 1%, який тобі близький, і тоді не так важливо розумієш ти його або ні. І так буває. Бо справжнє мистецтво – це територія парадоксу.

– А що вам тоді подобається?

– О, це дуже складно пояснити. (ред. – сміється) Мій друг Сергій Васильєв, що зараз працює у "Коммерсантъ", років двадцять тому, при зустрічі на вулиці сказав мені: "Назви трьох своїх улюблених художників", я ж без паузи сказав: "Рембрандт, Веласкес і Вермеєр". Він розсміявся і каже: "Добре, я б хотів щоб ти написав про них".

Я веду до того, що коли ти маєш орієнтири, то можеш знайти вартісне і у сучасників, бачити їх близькість зі старими майстрами. До прикладу, Вермеєр може цілком спокійно існувати у цій шкалі порівнянь з Моранді або сучасними художниками – Маріоні, Серра. Мої уподобання – результат довгих років, які я прожив у мистецтві.

– У матеріалі Forbes "12 апостолів сучасного мистецтва" вас назвали одним з найдорожчих художників України. У той самий час, ви досі їздите на метро. Як ставитеся до подібних рейтингів, відзнак?

– Ну... рейтинги це спосіб легитимізації. А легітимність передбачає виправдовування певних норм, інституцій, претензій до влади. До влади будь якої, політичної, економічної, ідеологічної. Чи має це відношення до культури, до мистецтва? Певно, що так! Ми всі, і культура і мистецтво саме по собі, у наш час, існують у рамках неоліберальної економіки. Чи все підпорядковано їй? Не все звичайно, є незалежні, або умовно "незалежні" галузі, де існує супротив "культуріндустрії", але об’ективно, ми не можемо ігнорувати реалій. Рейтинги створюють орієнтири, скоріше економічного порядку, ніж культурного. Сприймаю їх з іронією і спокійно ставлюся до будь-якого місця і рейтингу.

– Розкажіть про свою книгу: вона вийшла чи лише готується до друку?

– О, це мені здається така довгограюча платівка. Зараз знову почалися перемовини, бо спочатку планували в одному видавництві друкувати, потім з’явилися й інші варіанти. Тут я так само, як і з PinchukArtCentre, – не форсую подій. (ред. – посміхається)

– Текстова частина вже повністю готова? Коли ви взагалі почали її писати?

– Це буде не велика книга, есеїв тридцять-сорок. Що ж до початку написання, то це було приблизно у той період, коли Сергій Васильєв попросив написати про улюблених художників, десь напочатку або в середині 90-х. Перший текст був про Вермеєра. Тоді ми з Сергієм домовилися, що я напишу десять есеїв. У той самий час я почав писати і про сучасників. Поряд – програмні речі, рецензії до виставок друзів, тексти до своїх.

Сергій колись казав, що є дві людини, з яких він мусить "вичавити" хоча б два тексти на рік: це я і диригент – Роман Кофман. Утім, Роман, крім того, що фантастичний диригент, ще і чудовий поет і письменник. І постійно пише. Мене ж потрібно змушувати. (ред. – посміхається)

– Часом в інтерв’ю ви, так чи інакше, згадуєте про акторство і режисуру. Сьогодні жалкуєте, що не обрали їх за професію?

– Я знаю багатьох з нашого покоління, хто мріяв тоді стати режисером. Це був період вершини авторського кіно. Були живі Параджанов, Тарковський – герої нашого часу. Нам здавалося, що найновіші, найпередовіші ідеї, в той час реалізувалися саме в кінематографі. Є, звісно, ще одна річ пов’язана виключно з професійними речами: коли у тебе в руках недостатньо ремесла, аби сказати те, що хочеш, більше того, не завжди знаєш, що хочеш сказати, тоді здається, що набагато легше це буде зробити у чомусь паралельному – кіно, наприклад. Звичайно, це велика помилка. Багато моїх друзів переживали те саме. Якщо б Яблонська не взяла мене до себе після другого курсу, то я б, звісно, спробував піти в режисуру.

Ну і звичайно, була ще спроба писати. Прозу. Вірші от, не писав ніколи. Але, знаєте, добре, що не пішов у режисуру, бо сьогодні кіно – це інше кіно, те кіно, яке ми мріяли знімати, авторське кіно, – це кіно для вузького кола. Кіно для "сінефілів". Хоча, звичайно, й візуальне мистецтво є частиною "культуріндустрії".

Але у кіносвіті залишилися знайомі і друзі. У Романа Балаяна в останньому фільмі разом з Вадимом Скуратівським зіграли маленький епізод. Мені цікаво було це робити, бо вже давно не стояв перед камерою. Тим паче, що у стрічці ми просто повернулись у свою молодість: 60-ті 70-ті роки, два інтелігенти, що п’ють пиво, їдять тараньку і мій герой кричить: "Это же стукач!". (ред. – сміється)

– Як ви відпочиваєте: хобі, читання, спорт?

– Ну, спорт, боюся, вже у минулому. Досить довго ми грали у футбол на Трухановому острові: художники, знайомі, друзі. Але на одній з останніх ігор, я не встиг як слід розігрітися, і зламав ребро. Поки все зрослося, пройшов час. Я перестав зранку бігати свої п’ять кілометрів. І все!

Сьогодні я по-справжньому відпочиваю у селі. Маю невеличку сільську хату і дуже люблю бувати там.
Читаю багато… Взагалі багато читаю. Так було все життя, скільки себе пам’ятаю. У бібліотеку був записаний ще до того, як пішов до школи. А потім, пам’ятаю, був записаний до декількох бібліотек.

З часом, просто, коло читання стає більш окресленим. Дуже добре відчуваєш, де перед тобою набір слів, а де серйозна література. Але цікавість до всього залишається…

Тут усе те саме, що й з візуальним мистецтвом: ти усе розумієш, усе бачиш, але не хочеш затримуватися. Це біда досвіду та віку, який за тобою. Тому досить прочитати 2-3 сторінки, аби не читати далі. П’яти хвилин фільму достатньо, аби не дивитися його.

Утім, тут є позитив: ти відкритий до тих речей, які з’являються раптово, неочікувано. І ти цього завжди чекаєш. Можливо, тому мені цікаво з молодими – за ними ще немає того досвіду, вони більш відкриті до всього, а я готовий до несподіванок.

Росана Бісьмак, Varosh

Фото: Євген Козеко

13 серпня 2013, вт, 14:00     3 4768

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити