Головна Люди Сергій Полежака: Ми дуже часто маніпулюємо фотографією
Сергій Полежака: Ми дуже часто маніпулюємо фотографією
Сергій Полежака: Ми дуже часто маніпулюємо фотографією

Днями до акції "Ніч музеїв" долучився український фотограф Сергій Полежака – представник Данської школи фотожурналістики. В "ІЛЬКО Галереї" Сергій провів відкриту лекцію, на якій розповів про навчання за кордоном. Трохи більше про власне сприйняття фотомистецтва, бачення його подальшого розвитку та розуміння власного місця в арт-культурі в особистій розмові розповів спеціально для наших читачів. Далі – пряма мова.


Знайомство з фотомистецтвом


Перші кроки у фотографії були досить простими та у дечому глупими. Я знімав пейзажі і це було доволі примітивно. Це вже згодом – коли я почав займатися новинною фотографією – все пішло поетапно, ніби кільця у дерева. На той час орієнтирами ставали люди, які просто вміли зробити добре, якісне, міцне фото – це журналісти Associated Press, Reuters тощо. Сюди додавались навіть і ті наші київські колеги, за сумісництвом – штатні працівники цих агентств. Поступово почав читати профільні книги.

Я знаю, що більшість радить надихатися літературою, арт-спадщиною, театром. А вже потім набуті знання використовувати у фотожурналістиці. Із цим я повністю згоден, та так чи інакше, ваш власний досвід назавжди залишиться з вами. І найкраще він викарбовується власними "шишками". Ось, наведу приклад: друга найдорожча фотографія у світі – зображення "Рейн ІІ" Андреаса Гурськи. Це я знав і п’ять років тому. Але чому саме вона, представником якої школи чи течії є автор – то був темний ліс для мене. Вона коштує 4,5 млн доларів – чому? Лише згодом, поступово працюючи над собою, я відповів на ці питання. 

Андреас Гурськи, "Рейн ІІ"

Сьогодні Гурськи сприймається мною вже інакше – у контексті Дюссельдорфської школи фотографії. До речі, його відомий диптих "99 центів" деякий час був експонований у PinchukArtCentre. І сьогодні я є великим фанатом його творчості.

Андреас Гурськи, "99 центів"

Наступний виток для мене – спроба перестрибнути від новинної фотографії до якісної журнальної, що стоїть на межі з документалістикою. У цей час мені подобався бразильський фотограф Себастьян Сальгадо, особливо вплинув англієць Ларрі Барроуз. Останній знімав на kodachrome – це взагалі надзвичайна плівка, яка, на жаль, сьогодні вже не випускається. Вона ідеально передає і колір, і світло.

Себастьян Сальгадо, "Дитина в Африці"

Коли я дивлюсь на його роботи, я провалююсь. Із зникненням kodachrome ціла ера плівки пішла у забуття. Безсумнівно, Барроуз – це наше все. Його роботи – це знімки з війни у В’єтнамі: безстрашні та відверті. Натомість Сальгадо занадто красиво знімає дітей в Африці: вишколено, вифарбовано. І їм обом багато хто дорікає – мовляв, не можна естетизувати війну. Цим кидають і Стіву Маккарі, відомий своєю фотографією "афганської дівчинки", яка стала найвідомішою фотографією в історії журналу National Geographic.

Стів Маккарі, "Афганська дівчина"


"Вирішальний момент" у фотографії


Насправді ми дуже часто маніпулюємо фотографією. Анрі Картьє-Брессон ще у 50-х роках минулого століття казав про "вирішальний момент". Це коли на якусь мільйонну долю секунди все зупиняється у вашому тривимірному просторі. І саме у цей момент треба виснути на спуск фотоапарата. Коли найвища точка напруги висить у повітрі. Але такий "вирішальний момент" – це чиста маніпуляція.

Анрі Картьє-Брессон

Розумієте, є такий унікальний приклад фотографії "The Falling Man" ("Людина, що падає") фотографа Річарда Дрю, на якому зображена людина, що зістрибує з останнього поверху однієї з веж-близнюків під час теракту 11 вересня. На знімку людина красиво, символічно летить; вона демонструє безстрашність, готовність прийняти смерть. Сам фотограф трохи згодом зізнався, що насправді людина летіла згори доволі хаотично і там не було жодного натяку на естетику чи красу. Справа лише в тому, що автор зумів вчасно зловити потрібний момент. Правда залишилась за кадром. Ось я і вважаю, що всі "вирішальні моменти", якими страждає фотожурналістика останні 50 років – це звичайна маніпуляція. І про це варто говорити.

ЗМІ і фотожурналістика ніколи не будуть об’єктивними, документалістика буде об’єктивною лише в останню чергу. Люди цього не розуміють.


"Я знаходжусь у стані переосмислення"


Я помітив головну річ – людям цікаві люди. Саме тому ми працюємо із документальною журналістикою – тою, що становить якийсь інтерес для аудиторії. Лише в інстаграмі люди лайкають пейзажі. У новинах та історіях все інакше. На цьому розумінні фотограф починає свій власний пошук естетики.

Що стосується мене – я люблю тишу. Мені до вподоби спокійні, безлюдні місця. Але це є мій внутрішній стан. І зараз мені банально не вистачає часу відзняти навіть все те, що я бачу у вас в регіоні. До того ж я знаходжусь у стані переосмислення: ніби відходжу від зображень з вирішальним моментом до тих, що називаються "deadpan" – без криків у кадрі. Це інша естетика і вона потребує іншого підходу до розроблених тем.

Я намагаюсь зрозуміти свій наступний крок – у напрямку до документальної фотографії чи все ж до фотожурналістики. І я не знаю. Так чи інакше, але дійсно: стиль різний, проте інструмент завжди один і той самий – камера і твої мізки.

Дарсі Паділла, "Family love"

Інше питання – а що краще: короткі та вибухові проекти, або затратні та довготривалі, проте якісніші? Це дуже цікаво: багато хто з моїх редакторів та викладачів каже, що швидкі проекти – це дурниці. Мовляв, краще займатися long-term projects. Для себе еталоном довгострокової роботи я вважаю серію знімків Дарсі Паділли про ВІЛ-інфіковану дівчину, яка страждала від алкогольної та наркотичної залежності. Дарсі Паділла знімала її 21 рік. Зображення виграли нагороду від World Press Photo і вже стали класикою. Подібні довгострокові проекти можуть принести фотографу і ім’я, і гроші. Але слава часто приходить запізно, і тут уже кожен вирішує сам власний вектор розвитку.


Як заробити на фотографії


Найвірогідніша умова існування сучасного фотографа – поєднувати декілька видів заробітку. Як кажуть, не виставками єдиними. Сьогодні існує чудова можливість для всіх охочих фотографів: робота зі стоковим фото. Сток цікавий тим, що це є безадресна форма обміну зображенням. Але форма ця – ніби уповільнена пружина.

На початку ти півроку працюєш на себе: викладаєш 200-300 зображень. Після починають сипатися замовлення. На цьому етапі ти маєш можливість поїхати кудись – відпочити. Або, може статися, що захворів – і знімати більше не можеш. Гроші зі стоку тобі все одно продовжують капати.

Ми розуміємо, що стокове зображення – це фотографія на певну тематику, її використовують у якості реклами, наприклад. Або як ілюстрація певної ідеї. Тут класика завжди буде в тренді. Ось людина їсть яблуко – здавалося б, що тут такого? А насправді зображення купуватимуть для реклами стоматологічної клініки, тур агентств. І навіть для популяризації якоїсь секти – це ж справжня алюзія на адамове яблуко. Але і подібну класику треба оновлювати – ніхто не стане купувати одне й те ж зображення тисячу разів поспіль.

У стоках нема нічого соромного. Правило номер нуль: не роби собі кумирів – не роби собі міфів.

Та все ж треба розуміти, де час для зупинки. Головне – вміти поєднувати комерцію і сток з власним відпочинком та роботою для душі. Фотографія – процес багатогранний і сьогодні ми живемо у світі віжуала. Нас оточує графіка, графічна інформація, різного роду зображення і цього стане ще більше. Вже з’явилися допоміжні засоби – дрони, колапси, зйомка на 360° тощо. А фотографія завжди буде затребувана культурним суспільством.


Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту "MyMedia".


Марія Стрельцова, Varosh

25 травня 2016, ср, 12:41     1 1579

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити