Музикант розповів нам про те, чим відрізняється європейська музична публіка від української, які пригоди спіткали його на концертах, свій майбутній виступ на фестивалі "Республіка" і чим саме Sasha Boole запам’яталося Закарпаття.
Уперше я взяв до рук гітару три роки тому. Хоча, до цього я вже вмів грати на губній гармоніці. Мені хотілось, окрім музики, ще розповідати історії. А так, як просто фізично неможливо грати на гармошці та співати одночасно, я задумався, який би це інструмент мені почати опановувати.
Тоді я ще вперше почув Боба Ділана і подумав, що цей чоловік з однією губною гармошкою і гітарою створює неймовірну музику. Я теж захотів так спробувати і почав вчитись гри на гітарі.
Є декілька виконавців, які вплинули на мене і, так би мовити, сформували мій світогляд. Серед них Джек Вайт –у сенсі працелюбства, відданості, ідеї, любові до музики та віри в те, що він робить; Девід Юджин Едвардс є моїм духовним наставником, цікавим є те, що у нього немає музичної освіти, Девід грає інтуїтивно. Також, Джей Манлі та Нік Кейв. Перший є дуже хорошим аранжувальником, а другий – пише геніальні тексти і створює круті гармонії.
Зі своїм новим альбомом я вже виступав в Україні, Білорусії, Молдові, Польщі, Німеччині та Придністров’ї. Під час моїх концертів, траплялось надзвичайно багато пригод, і хороших, і не зовсім.
Пригадую, як перед виступом в одеському клубі, я вирішив забігти до клозету, який знаходився в іншому кінці великого приміщення, а двері заклинило (усміхається). Лунала музика, всі стояли під сценою і чекали, коли ж вона стихне і я розпочну грати. У мене не залишалось ніякого виходу, лиш вибити двері та побігти на сцену.
Також, під час євротуру мого менеджера заарештувала польська поліція та депортувала в Україну, заборонивши на певний термін в’їзд на територію ЄС.
Я розумію, що більшість українців не розуміють такого стилю музики, як кантрі. Однак, за кордон виїжджати я не збираюсь. Вогник патріотизму в мені ще горить. Тут ніколи ж не стане краще, якщо всі роз’їдуться по світу.
Європейська публіка дуже відрізняється від українською за такими основними критеріями, як рівень вихованості та готовність сприймати ту музику, яку грають музичні виконавці. У більшості випадків, люди розуміють задля чого вони приходять на концерти. Це відіграє важливу роль для мене, як артиста, адже в українських закладах траплялось таке, що люди розмовляти голосніше, ніж я співав та грав, і мені доводилось їх перегукувати.
У європейців присутня культура відвідування концертів і вони звикли платити за музику. Наприклад, той стиль у якому я граю, слухають люди різного віку. В Європі, можна чітко простежити, що концерти відвідує ширша вікова категорія, ніж в Україні, адже у нас існує стереотип, що лише молодь повинна ходити на концерти.
У них все абсолютно інше: організація концертів у них на вищому рівні, ніж у нас; кращі гонорари; апаратура; більш професійні звукорежисери; розвинений промоушн музичних виконавців. У європейців діє ланцюжкова реакція: артист-менеджер-промоутер-власник клубу. Якщо музикант має менеджера, то йому достатньо просто грати в клубах і цим він зможе повністю себе забезпечити. На відміну від західної практики, останні півроку я є, і артистом, і менеджером одночасно. Саме тому, зараз у мене останній тур в сезоні. До листопада не планую виступати в Україні, адже я втомився від безвідповідальності наших промоутерів.
Досить розвинена музична журналістика в європейців: музиканти зацікавлені у тому, щоб журналісти гарно написали про них, адже до думки мас медіа у Європі всі дослухаються. Відповідно, артисти докладають максимум зусиль, щоб їхній виступ вдався і на наступний концерт знову прийшла публіка. В Україні прикладом хорошого музичного журналіста є Ігор Панасов, редактор сайту cultprostir.ua.
Зараз я працюю на Чернівецькому телебаченні, веду власну розважально-освітню програму "Мовний бар". До речі, "Перший національний" викупив її на цілий сезон і з квітня розпочав трансляцію. Однак, журналістика є моїм хобі, адже, головний заробіток я отримую з своєї музичної діяльності.
Працюючи в Чернівецькому ЗМІ, зі мною одного разу трапилась така історія: в мого знайомого згорів будинок і він попросив мене написати про це матеріал, зазначивши, що пожежники довго їхали на місце пригоди і тому, через їхню вину, будинок згорів вщент. Я так і написав. Після опублікування матеріалу, пожежники звернулись до нашої редакції, звинуватили у наклепі та попросили написати спростування.
Звісно, після такого, я прийшов до знайомого, аби він повторив сказане ще раз, однак, він відмовився. Моєю помилкою було те, що я не перестрахувався і не записав ту розмову на диктофон, тому мені довелось ходити до сусідів та збирати інформацію про ту подію. То вийшло таке собі журналістське розслідування.
До речі, про політику я ніколи не писав. Коли ще стажувався на 1 курсі, редактор сказав мені спробувати написати аналітичний матеріал. Після його прочитання, він сказав більше ніколи цього не робити (усміхається).
Я працював у газетах, на телебаченні та радіо. Більш за все мені подобається радіо, однак, українське радіо дуже комерціалізоване. Ніхто не хоче йти на жертви, даючи більше ефіру альтернативній музиці (невідомій, однак, не гіршій). З хорошого Інтернет-радіо, я можу назвати "Радио Аристократы", а з ефірного – "Тиса FM". Саме на цій радіостанції у мене був найкращий радіоефір у житті. Я дуже здивувався, що "Тиса FM" є державним радіо, але дуже якісним. Це демонструє те, що ніхто не змінить ситуацію на радіостанціях, окрім команди людей, які приходять на місце і дійсно хочуть створювати класне радіо.
Зараз мої батьки проживають в Ужгороді. Я провів там два роки у школі, з 5 по 6 клас. Наразі, кожних півроку намагаюсь навідувати батьків.
Мені подобається архітектура Ужгорода і те, що він не є українським містом (а як показує практика – не українські міста – найкрасивіші). Мене вражає розважливість закарпатців, їхній темп життя та відношення до нього; у їхньому житті відсутній шалений ритм. До цього я жив у Києві, і там мене постійно переслідувало почуття дискомфорту. А в Ужгороді я завжди почувався спокійно, безстресово. Пам’ятаю, як ми з батьками ходили до кав’ярень, гуляли старим містом.
В Ужгороді, люди, зазвичай, сидять у різних кафе, п’ють вино, гуляють містом, загалом, насолоджуються життям. Я дуже люблю такі міста, адже життя створене не лише для бізнесу, а й для відпочинку.
Мені дуже подобається природа, теплий клімат та кухня Закарпаття, також різні свята – напівукраїнські, напівмадярські та напівсловацькі. Однак, я хотів би, щоб Ужгород був трішки чистішим, його так і хочеться причесати.
‘
До речі, з концертами в Ужгороді у мене не складається. Я грав там всього один раз у "Кактусі". Є міста, де організатори самі мене шукають, пропонують певні умови. Однак, наразі, до Закарпаття ніхто мене не запрошує.
Ніколи не забуду тієї романтики, що нависала в ужгородському повітрі. Тоді в мене відбулось перше знайомство з горами, перші поїздки та підйоми. Я дуже любив кататись на велосипеді в горах, декілька разів я ледь не вбився (усміхається).
Цьогоріч я вперше гратиму на фестивалі "Республіка". У 2012 році я був гостем на фестивалі й він полюбився мені ще тоді. Тепер побачимось у іншому амплуа.
"Республіка" відрізняється від інших українських фестів тим, що це не просто фестиваль, а цілий бренд, на основі якого проводяться різні мистецькі акції та впроваджуються певні соціальні ініціативи у позафестивальний час. І це перший фест, який поєднав у таких масштабах музичну та стріт-арт складову.
Організаторам та відвідувачам фестивалю я побажаю взаєморозуміння. Мені здається, що тільки завдяки цьому народжуються фестивалі-гіганти із традицією та незабутнім кліматом. Коли організатори розуміють, що потрібно дати публіці, як облаштувати їм максимально приємний побут. А відвідувачі, в свою чергу, розуміють наскільки це складна праця і, що за рік або два великі справи не робляться, тому фестиваль потрібно підтримувати, аби він ріс і розвивався.
На фестиваль я раджу приїхати заради мене, як мінімум. Заради "Stoned Jesus" та "5Vymir". Та, врешті-решт, заради самого Кам’янця! Це ж, просто, мега гарне місто!
Іванна Павлюк, Varosh
Фото люб’язно надав Sasha Boole