Сьогодні молодому митцю 33 роки. Почав цікавитися мистецтвом він ще змалку. Спочатку була художня школа, потім коледж, а згодом львівська академія.
– Чому саме Львів?
– Я навіть не обирав, відверто кажучи. Разом зі мною до Львова вступило ще багато ужгородців – чоловік п’ятнадцять. Майже всі, до речі, стали художниками.
– Чому саме сучасне мистецтво?
– Я роблю і портрети, і пейзажі. Але загалом, в академії все само собою якось сформувалося. Я не зациклююсь над тим, яке саме мистецтво: сучасне або класичне. Якось само собою виходить так, що те, що я роблю більше вписується до рамок сучасного мистецтва.
– Чи є різниця між тим, як сприймають Ваші роботи в Україні та за кордоном?
– Поки я не їздив разом зі своїми роботами, тому й не бачив, як на них реагують люди. Можливо, цього року поїду.
– А в українських виставкових залах?
– На мою думку, в Україні виставки сучасного мистецтва проходять у тих залах, до яких приходять люди підготовлені до сприйняття. Є ще й певна частина людей, які завжди хвалять і кажуть, що все дуже добре, навіть, якщо їм це не надто подобається.
– Ви виставлялися в Ужгороді у рамках "Березневих котів". "Мініатюри і ноктюрни" від вашої творчої групи "Кружка Есмарха" як сприйняли?
– На виставці була переважна більшість наших друзів, які добре нас знають та розуміють, тому відгуки були лише хороші.
– Як сформувалася творча група?
– Усі ми у 1999 році вступили з Ужгорода у Львів, жили на одному поверсі та в одній кімнаті. Багато років ми прицювали, як то кажуть, "кожен собі", а у 2010 – вирішили об’єднатися.
– Бувають творчі непорозуміння у групі? Чи важко дійти кінцевої думки?
– Ні, непорозумінь у нас взагалі не буває. Ми дуже давно один одного знаємо, тому й працюємо на одному диханні. Як каже Іван Небесник, ми як рок-гурт, де кожен знає, що має роботи.
– Чому "Кружка Есмарха"?
– Есмарх – це німецький лікар. Один з його винаходів – клізма від одного до трьох літрів, яка омиває кишківник. Вона й називається кружкою Есмарха. Можливо, змити увесь бруд наша мета.
– Сучасне мистецтво – це для Вас що?
– Це все, що нас оточує. Це життя.
– Що Вам найбільше до душі: робити твори класичного мистецтва чи сучасного?
– Коли я щось роблю, то ніколи не думаю над тим, що це: сучасне мистецтво чи класичне. Мені взагалі не подобається термін "сучасне мистецтво". Думаю правильніше було б казати просто “мистецтво”. Навіть "життя" – якость більше підходить.
– Дуже багато художників, що присвятили життя класичному живопису, кажуть, що сучасним мистецтвом може займатися кожен. Ви як гадеєте?
– Я теж так думаю. Ще проблема не тільки у тому, що кожен може займатися, а й в тому, що займаються всі, кому не ліньки. Сьогодні багато молодих художників роблять аби що. Головна мета для них – епатаж і випендрьож. Мені здається, що це не дуже правильно. Дуже легко облити все брудом або кров’ю, але у чому сенс.
Я думаю, що такі речі треба перерости. До перикладу, я вже багато років працюю лише з деревом. Мені здається, що це дуже приємний матеріал. Коли у бабусі у дворі я знаходжу якийсь пеньок, то я довго його розглядаю. Таких бездоганних форм людина ніколи б не змогла зробити навмисне. Я додаю до цього ще щось своє. Це наче співпраця з Богом. Ти ставиш свій відбиток на його творі.
– У Вас є така річ, як натхнення?
– Думаю, що у кожної людини це є: і у мене, і у Вас. Бувають такі дні, що зовсім не хочеться йти у майстерню.
– І Ви не йдете?
– Йду. (ред. – сміється) Прийду, посиджу годинку-дві і все стає на свої місця.
– Важко відпускати свої роботи?
– Я думаю, що це прекрасний процес. Якщо хтось вирішить, що ти зробив настільки прекрасну річ, що вона може стати частинкою життя – це дуже добре.
– У Вас є незакінчені роботи?
– У мене таких робіт немає. Навіть, якщо я думаю, що робота не закінчена і приходжу наступного дня до майсерні, то я її вже не чіпаю.
– Є митці, за якими Ви пильно стежите?
– Мені дуже подобаються роботи всіх учасників нашої групи. Є багато цікавих робіт.
– Як ставитесь до критики?
– Рідко вона буває конструктивною, тому майже не прислухаюся. Не дуже розумію слів “я б зробив так”. Якщо художник зробив так, то значить це і має бути таким.
– Чим Ви замаєтесь ще?
– Вітражі виготовляю. Важо сказати, що це приносить мені мистецьке задоволення, хоча сам процес мені дуже подобається.
– Як Ви почали співпрацювати з "Я Галерея" та Павлом Гудімовим?
– Павло мене знайшов у 2008 році, після того, як побачив мої роботи у Львові. Співпраця на відстані досить важка. Роблячи один проект для Києва, я можу зробити три-чотири інші.
– Над чим Ви працюєте сьогодні?
– Над темою смерті для іноземної творчої організації.
– Не важко над такими темами працювати?
– Сьогодні вже важкувато. Раніше було інакше, навіть друзі дивувалися, як мені це вдається, але з часом усе переглядаєш і дивишся спокійніше.
Раніше навіть деякі люди думали, що я насміхаюся з цих тем, але у мене було обгрунтування до кожної роботи. Але я зрозумів, що це ображає і зачіпає людей, тому припинив це робити або почав робити інакше.
Росана Бісьмак, Varosh.com.ua
Фото Varosh.com.ua, Руслана Тремби, Володимира Денисенкова люб’язно надані Русланом Трембою