Головна Люди Руслан Федько: В акушерстві реалізовують себе ті, хто любить адреналін
Руслан Федько: В акушерстві реалізовують себе ті, хто любить адреналін
Руслан Федько: В акушерстві реалізовують себе ті, хто любить адреналін

Серйозний зосереджений, коли справа стосується роботи. І спокійний замріяний під час розмови про живопис. Руслан Федько обрав для себе одну з найекстремальніших медичних спеціалізацій – акушерство і гінекологію. І знайшов себе. Більше чверті століття Федько перебуває у неофіційному ТОПі лікарів Ужгородського пологового будинку, у якого бажають народжувати вагітні. Звичайні і ускладнені пологи, унікальні методики операцій, величезна кількість особливих клінічних випадків, ціла армія закарпатців і не тільки, що з’явилися на світ під наглядом Руслана Федька. А бували і ситуації «на межі», після яких подружжя красномовно називало дитину Русланом…

Відволікатися від напружених чергувань акушеру допомагає хобі. Напевно, Руслан Федько міг би читати лекції з образотворчого мистецтва – настільки обізнаний у цій темі. Ще любить поезію, кіно, гумор, щедро приправляє мову цитатами, словом, професіонал у своїй справі та ерудований співрозмовник.

* * *

В Ужгородському пологовому будинку звична суєта: приїжджають і від’їжджають карети швидкої, таксі і приватні автомобілі. Повільно в халатах пересуваються вагітні. А хтось уже з вікна палати показує щасливому тату крихітний конвертик з немовлям. На прохідній передають пакунки і квіти. Емоційно гомонять про щось інтерни. Поволі просувається черга пацієнтів до медичних кабінетів.
Просимо Руслана Михайловича про кілька робочих фотознімків.

Під час короткого перебування у відділенні знайомимося зі Світланою, мешканкою Виноградівського району. Через спадкову патологію під час попередніх вагітностей у неї загинули двоє дітей. Був страх наважитися на вагітність знову. Але цього разу все гаразд і поряд на ліжку мирно спить новонароджений хлопчик. Руслан Федько називає цей випадок неординарним.

В іншій палаті Сніжана. Нещодавно вона стала мамою вдруге. Це також одна із перемог сучасного акушерства. Народився малюк природнім способом, а не за допомогою кесарського розтину, як під час попередніх пологів. До того ж, інтервал між вагітностями був менше трьох місяців. Український клінічний протокол за таких обставин не дозволяє природніх пологів. Та жінка наполягла на своєму і на чергуванні Руслана Михайловича зі світом привітався богатир вагою 4200.

Подібних випадків у практиці пана Федька чимало. Про них та багато іншого – в інтерв’ю, яке ми вже писали у позаробочий час.


– Ви корінний ужгородець?

– Зовсім ні. Я народився у Львівській області, але з 10-ти років переїхав в Ужгород до тітки. Тут закінчив школу і завдяки їй вступив на медфак. Справа в тому, що тітка була фармацевтом, в її оточенні було багато медиків і я виріс у цьому середовищі.

– Чому акушерство?

– Це дисципліна, яка дотична до всіх інших медичних спеціальностей. У вагітної жінки перетинається терапія, ендокринологія, хірургія. Тому, щоб бути непоганим акушер-гінекологом, треба мати базові знання у всіх цих дисциплінах. Якщо по правді, в акушерстві реалізовують себе ті, хто полюбляє адреналін. Це схоже на реанімацію – ніколи не можеш розслабитися.

– Чи вважається сильною закарпатська школа акушерства і хто був вашим учителем?

– Так, це сильна школа. Особливо вона розвилася з відкриттям УжДУ. Засновником кафедри «Акушерства і гінекології» був професор Микола Бакшеєв. Він практично заснував цю науку в Україні як таку. Його фундаментальна праця «Маткові кровотечі» була настільною книгою будь-якого акушера-гінеколога Радянського Союзу.

Моїм педагогічним наставником був Михайло Ганич, наш завкафедрою. Пригадую перше заняття у 1991–му році: 6-й курс, спеціалізація «Акушерство і гінекологія». Ми всі зібралися 1 вересня, готові йти в операційну, і тут Михайло Михайлович призначає нам першу пару… у музеї Федора Манайла по вул. Горького (нинішня Другетів). Більшість із нас тоді були спантеличені. І лише через багато років я зрозумів, що це було бажання відшліфувати в нас дух інтелігентності. Тільки тепер я розумію його мотиви і цілі.

Другий вчитель – Юрій Бобик-старший. Також представник покоління педантів-лікарів, які досконало володіли теоретичним курсом і практичними навиками. Інтернатуру я проходив у Львові, тому можу сказати, що моя школа була дійсно сильною.

– Ви амбітний лікар?

– Я амбітна людина. Завжди хотів бути успішним лікарем.

– Ніколи не жалкували, що, можливо, обрали не те?

– Ніколи. Навіть у 90-ті роки, коли відсіялося багато лікарів і всі пішли торгувати на ринок. Десь 40% моїх однокурсників жодного дня не працювали за спеціальністю. Обрали гроші.

– Але ж давайте по правді: лікар завжди має «живу копійку»…

– Сталіну належить фраза: «Лікарям не потрібно платити велику зарплату – їх прогодує народ». Цей принцип працює і зараз. Але у різних сферах життя мають діяти моральні принципи. Якщо чиновник отримує зарплату в 40-50 тис. грн, то для нього неправомірна вимога – питання вибору. Якщо 4-5 тис. грн на місяць – то людина залишає роботу і шукає інше місце, щоб забезпечити свою сім’ю. Що стосується медицини, то на Закарпатті ще за часів Франца Йосифа склалася система взаємовідносин між лікарем і пацієнтом. Мінялися влади, суспільно-економічні формації, але ця система стосунків залишилася. Об’єктивно – пацієнт має право вибору лікаря. Якщо він просить лікаря прийти у позаробочий час, то це право пацієнта – потім віддячити. Але умовою надання допомоги у будь-якому медичному закладі не має бути отримання коштів. В іншому випадку такому лікарю не місце в державній медицині. Навколо пологового будинку завжди крутиться багато розмов і негативу. Але ще ніхто не сказав, що у нього не прийняли пологи чи не зробили кесарський розтин. Я особисто ще нікому не відмовив.

– З якими особистими ризиками пов’язана ваша робота?

– Я часто оперую ВІЛ-інфікованих. Це мій вибір і моя власна ініціатива. У нашому відділенні 95% таких пацієнтів прооперовані мною. Ми використовуємо методику, яка дозволяє уникнути контакту новонародженої дитини з кров’ю ВІЛ-інфікованої мами. У такому випадку немовля народжується здоровим. До речі, це наше ноу-хау. Повідомлень про такі операції ніде в Україні я більше не зустрічав.

– Відомо, що ви використовуєте якусь особливу методику і при народженні недоношених дітей, яку ніхто в Закарпатті поки що повторити не наважується. У чому її суть?

– Це сучасна техніка виконання кесарського розтину, при якому дитина народжується в цілому навколоплодовому міхурі. Це надзвичайно важливо при народженні недоношених дітей, бо захищає головний мозок немовляти від механічних ушкоджень. Такі операції я з моїми асистентами виконую три роки, хоча в Україні дійсно мало хто за них береться.

– За 26 років, відколи працюєте лікарем, що вважаєте найбільшим проривом у сфері акушерства і гінекології?

– Акушерство – сама класична і консервативна дисципліна в медицині. Проривних речей не сталося, і слава Богу. Які зміни відбулися? Насправді акушерство стало більш фізіологічним. Стара радянська школа була, можливо, більш агресивною по відношенню до вагітної, більш замедикаментизованою. Встановлювалися чіткі рамки для перебігу родового процесу. Наприклад, за 2 години шийка матки повинна відкритися на стільки-то, а якщо ні, то це вже патологія. Зараз ситуація інша і все повернулося до більш природніх пологів.

– Яке ваше ставлення до пологів вдома чи у воді?

– Така практика існує в усьому цивілізованому світі. Якщо вагітність протікає гладко, соматично мама і дитина здорові, очікуються прості фізіологічні пологи, то їх може вести акушерка. І в окремих країнах такі пологи ведуться на дому. Але десь близько завжди знаходиться реанімобіль на випадок чогось непередбачуваного і з метою якнайшвидшого доправлення жінки до спеціалізованого акушерського стаціонару. З іншого боку, якщо акушерка бачить, що пологи перебігають нефізіологічно, то жінка також терміново переводиться в акушерський стаціонар. В Україні з цим поки що дуже складно. Пологи на дому – це своєрідний бізнес-проект у сучасній медицині. Дуже небезпечно, коли такі пологи беруться вести непрофесійні акушерки.

– У вашому кабінеті дуже багато ікон. Ви сильно віруюча людина?

– Я віруюча людина, але ікони – це здебільшого подарунки пацієнтів. Що стосується моєї віри, то це особисті відчуття, переконання. У фільмі Тенгіза Абуладзе «Покаяння» одна бабуся запитує: «Ця дорога веде до Храму?». Їй відповіли, що ні. На що вона продовжує: «А навіщо потрібні дороги, які не ведуть до Храму?». Глибока філософська фраза. Кожен з нас має свій шлях до Бога.

– А чи були випадки, які особисто вас переконали в існуванні якоїсь вищої сили? Щось таке, чого не може пояснити традиційна медицина?

– Буває. Коли ти розумієш, що практично щойно врятував дитині життя. Чи жінці. Особливо часто це відчувається, коли здається, що надії нема. Це операції відчаю. Так званий Prognosis pessima. І дійсно бувають випадки, коли наперекір будь-якій медичні логіці чи канонам акушерства ти рятуєш життя. І слава Богу.

– Як переживаєте сумні випадки?

– Казав Юлій Цезар: «Тисячі перемог не зможуть дати вам стільки, скільки забере одна поразка». На жаль, бувають і трагічні випадки. Не хочу висловлюватися некоректно, але лікар завжди бореться з природнім відбором. Будь-який лікар. Боремося до останнього, але ми не всесильні. Пологовий будинок – це заклад, звідки люди повинні йти зі щастям. Тому що сім’я тут стає повноцінною. Тут люди отримують найбагатший скарб свого життя. І коли щось через якісь причини закінчується втратами, то це для будь-якого лікаря є чорним днем. Розбираєш потім випадок, аналізуєш, знову і знову прокручуєш кожен крок у голові.

– Ніколи не було у вас такого відчуття, ніби ви виконуєте якусь важливу місію?

– Ні, не вважаю себе місіонером. В акушерстві це дуже небезпечна штука, бо ти втрачаєш відчуття реальності. Бачив таке у колег. Але перша серйозна ситуація повертала їх до реальності. Колись мені здавалося, ніби вмію і знаю все. І тут дуже швидко якийсь клінічний випадок добряче тверезив.

– Якими були ваші перші пологи?

– Добре пам’ятаю своє перше чергування у якості лікаря-інтерна у 1993 році. Пригадую, як звечора гарно розстелив собі ліжечко і вранці воно залишилося неторкнутим. На тому чергуванні я побачив, що таке патологічне (або невідкладне) акушерство. Народжувала жінка з двійнею на фоні вірусної інфекції з температурою 39. Тоді ще не робили ультразвуку. Це була монохоріальна біамніотична двійня (одна плацента на двох дітей). І до народження другої дитини відбулося відшарування плаценти. Це досить грізне ускладнення. Під час народження другої дитини розпочалася гіпотонічна кровотеча, яка ускладнилася ДВЗ-синдромом. Це найгрізніший стан в акушерстві, коли відбувається повне незгортання крові. От таке було перше чергування.

– Але ж хтось був тоді біля вас більш досвідчений?

– Так, ургентним був Василь Юрійович Качала. От він тоді фактично і посвятив мене в акушери. Слава Богу, мати і діти залишилися живі, але вони досить довго балансували на межі життя і смерті. Було необхідне екстрене переливання крові. Для цього у відділення викликали 15 солдатів-донорів. Ось та молода солдатська кров тоді і врятувала жінку. Коли о 7 ранку я нарешті зайшов в ординаторську і поглянув на те ліжко… Словом, назавжди запам’ятав перше чергування.

– Ви перша людина, яка фактично зустрічає нового громадянина на цьому світі. Чи не стерлися за роки роботи емоції з цього приводу? Я розумію, що це досить сентиментальне запитання, та все ж …

– З віком стаєш ще сентиментальнішим. Особливо після того, як народилася моя донька. Я був присутнім на пологах і у мене тоді мимоволі котилися сльози. Я асистував. У нас, лікарів, не прийнято проводити операції близьким, родичам. В Ужгородський пологовий будинок ми з дружиною прийшли о 19.00, а о 20.15 народилася Юля. Неможливо передати словами, коли ти дивишся на цей невеличкий згорточок, у якому твоя кров і плоть. І ти розумієш, що це ти. Фантастичне відчуття…

– І тут відразу згадується не такий давній пост на Фейсбуці вашої Юлі, також акушер-гінеколога, у якої ви приймали пологи і зустрічали вже внука…

– Так, Юля категорично хотіла, щоб оперував я. Це мала бути планова операція кесаревого розтину, до якого було кілька показів. Я погодився і запитав, кого асистуватиму. Вона мені каже, що її однокурсника. Це лікар-початківець, який самостійно оперував мало. Скажу відверто, що до вечора не знаходив собі місця. Ліг спати вдома, через годину прокинувся, бо згадав, що не поставив будильник. О 4 годині ранку прокинувся, ніби мене щось штовхнуло. Як виявилося, у Юлі в той момент почалися перейми. О 6-й приїжджаю у відділення, миємося з колегою, підходжу до операційного столу, дивлюся на нього – а в нього руки дрижать і він боїться подивитися мені в очі. Я йому кажу: «Сашко, не трусися, бо мені самому страшно!». Врешті довелося взяти все на себе. З внуком я привітався і сказав: «Привіт, Руслане Васильовичу!». Діти мені готували сюрприз, плануючи назвати хлопчика моїм іменем. Я про це здогадувався. Юля була при свідомості, тому трохи обурилася і сказала, що так нечесно.

– Бувають кумедні випадки у вашій практиці?

– Розкажу один. У мене на обліку була жінка, яка вийшла заміж за кавказця. Ми були знайомі з ним, навіть приятелювали. Я служив на Кавказі, тому це приємна мені тема. І ось ця жінка приїжджає звідти і хоче тут народжувати. Починаються перейми. Вранці телефонує її чоловік з аеропорту Москви, каже, що не може вилетіти і просить мене затримати пологи. На що я йому відповідаю, щоб заспокоївся, бо скоро він стане батьком. Через дві години телефоную йому і вітаю з донечкою. Той питає, чи смуглява вона? Кажу, що все гаразд. Він на радощах так напився, що його земляки посадили на потяг, який з Москви поїхав кудись углиб Росії, тобто у протилежний бік. Через дві доби сиджу в ординаторській і чую на вулиці якийсь шум. Підходжу до вікна, а мій Валєра пригнав вантажівку з краном-кошиком, який замінює вуличні ліхтарі. Він у тому кошику стоїть п’янезний з квітами. Кран піднімає його до вікна палати, де дружина лежить. А внизу такі ж кавказці танцюють лезгінку. Туди з криком прибігає заввідділенням, але молодий батько ні на кого не реагує. Ледве вгамували його тоді, але випадок запам’ятався.

– Ви зустрічаєте зараз дітей, яким допомогли народитися?

– Так. До речі, серед них багато Русланів. Це приємно. Нещодавно я приймав пологи у жінки, у мами якої я також приймав пологи 1997 року. Тобто це вже наступне покоління. А взагалі, звісно, приємно, коли в місті до мене підходять жінки і кажуть дітям, що це той дядя, який тобі допоміг з’явитися на світ.

– Ваша донька також стала акушер-гінекологом. Чи хотіли б ви, щоб і внук продовжив династію?

– Я тільки хочу, щоб він був самодостатнім. І неважливо, яку професію собі обере.

– Чим захоплюєтеся у позаробочий час?

– Покровителем медиків є апостол Лука. Вважається, що він першим написав ікону Богородиці. Він же є небесним покровителем всіх лікарів, тому що був цілителем. Свого часу творчість Ван Гога оцінив його лікар-психіатр Гаше. Мунка світові відкрив також лікар й інвестував кошти в його творчість. Тобто медицина і мистецтво завжди знаходяться десь поруч. Можливо тому мені так подобається мистецтво.

– Що саме?

– Класичне мистецтво. Ян ван Ейк, який відкрив живопис олійними фарбами. Рогір ван дер Вейден, перший, хто зумів передати глибину емоцій. Ян Вермеєр, Рембрандт, Франц Хальс, французькі імпресіоністи – Едуард Мане, Каміль Піссарро, Клод Моне, Дега, Ренуар з його миготливим стилем письма.

Із Закарпатської школи живопису – Мігай Мункачі, Моцарт Роттман, Шимон Холлоші. Шаленію від Ерделі, Бокшая, люблю Манайла, Глюка, Коцку, Борецького.

– Кажуть, у вас самого непогана колекція творів закарпатський живописців. Звідки ця пристрасть?

– Покійна тітка, у якої я виріс, колекціонувала твори класиків закарпатських художників. Якась частина тих робіт залишилася мені у спадок і є моєю гордістю. Дещо я придбав пізніше.

– У соціальних мережах ви підписані на різноманітні пабліки старожитностей і антикваріату. Це також від тітки?

– Певною мірою. Коли я малим переїхав до Ужгорода, тітка жила у квартирі сім’ї інженера-будівельника Міхоелса. До речі, того самого, що у 1944 році відбудовував ужгородський пішохідний міст після того, як його підірвали, відступаючи, німці. У помешканні витав дух чеської інтелігенції 30-х років. Видно, його я і ввібрав у себе.

– Зараз ви мешкаєте також у непростому будинку. Там колись жив скульптор, народний художник України Василь Свида. Я правильно розумію, що вас цікавлять виключно будинки з історією?

– Звичайно. Це в мені живе, напевно, на рівні підсвідомості. Я бачив багато сучасних будинків, оздоблених дорогими матеріалами, але жодного лібідо вони у мене не викликають. Натомість я заходжу в будь-який цікавий старий ужгородський будинок – і все, мені хочеться там залишитися, жити, все зберегти, законсервувати.

– Цікаво, чи вдалося вам «законсервувати» творчий дух Свиди у власному теперішньому будинку?

– Я знайомий з його сином Ярославом. Вивчив творчість батька і був вражений, який кропіткий процес відбувався від ескізу до закінченої моделі в дереві. Це гігантський труд. Передати емоцію спочатку в пластиліні, потім у глині і згодом перенести це з теракоту на дерево – таке міг робити справжній геній. Я бачив багато робіт Свиди у різних музеях і щоразу був вражений. Тому так, мені хотілося зберегти творчу атмосферу, якою просякнутий будинок.

– Вдома є предмети, якими користувався скульптор?

– Паркет, автентичні двері з модрини, вікна. Все полагоджене, відреставроване. Є частина робіт – готових і ескізів. Намагався зберегти все, що міг.

– Є ще якісь ідеї, щоб залишити пам’ять про митця?

– Вулиця, на якій розташований будинок, зараз називається Фірцака Кротона. Дуже шкода, що, перейменовуючи вулиці, ніхто не поцікавився, хто ж із визначних закарпатців проживав на ній. А Василь Свида мешкав тут з 1951 по 89-й рік, аж до смерті. Зараз Ярослав докладає титанічних зусиль, щоб перейменувати вулицю на честь батька. Каже, що він завжди ходив пішки, ніколи не користувався транспортом. То чому б пам'ять про видатного скульптора, твори якого зберігаються в усіх музеях України і колишнього Радянського Союзу, не увіковічнити вулицею, названою на його честь. Сподіваюся, цю ідею таки вдасться реалізувати. При цьому мені приємно було взяти участь у проекті встановлення меморіальної дошки на будинку Василя Свиди.

– Чим найбільше вабить вас мистецтво?

– Емоцією. Будь-який мистецький твір передає настрій автора, його емоцію. Вона залишає відбиток у свідомості глядача, який споглядає цей твір. Емоцією ти заряджаєшся.

– А сам ви емоційна людина?

– Так, але свої емоції зазвичай тримаю в собі. Це знають люди, які мене добре знають. Можу спалахнути, але це буває вкрай рідко.

– Значить, ви – інтроверт.

– Так, і самоїд. Є дуже невелике коло людей, з якими я спілкуюся близько. В основному це друзі дитинства.

– Яка риси вашого характеру змінилася протягом життя?

– Життя робить нас сильнішими. Вчить любити справжніх людей. При цьому я став більш терплячим, ніж у молодості. Легше йду на компроміси. Не люблю безпринципність, властивість завдяки вигоді переступати через багаторічні стосунки.

– Є люди, назавжди викреслені з вашого життя?

– Звичайно. Але їх, слава Богу, не багато.

– Які задачі ставите на майбутнє?

– Рости духовно і вдосконалюватися професійно.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

10 січня, чт, 17:03     0 5037

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити