Головна Люди Орест Когут: Найбільший страх – втрата голосу, зламаний автобус та гіпс
Орест Когут: Найбільший страх – втрата голосу, зламаний автобус та гіпс
Орест Когут: Найбільший страх – втрата голосу, зламаний автобус та гіпс

З грудня 2011-го року Орест працює екскурсоводом. Ми розпитали в нього більше про професію, людей та все, що може трапитися – в роботі. Далі – пряма мова.


Початок


Бути екскурсоводом – покликання, стиль життя, мислення, можливість пізнавати людей. Ти можеш показувати й доносити те, що знаєш, щоб люди більше цікавилися своїм рідним краєм: мультикультурним, багаторелігійним, багатонаціональним, багатомовним. У мене все почалося з подорожей, які я завжди любив.

Кожен новий регіон та об’єкт часом нервовий. Буває на початках, що нічого не знаєш, але маєш їхати й робити розумний вигляд, мовляв, знаєш. Такою була одна з перших екскурсій до Синевира. Ще й замінював досвідченого колегу. Ніч сидиш, читаєш путівники, дивишся карти, вивчаєш туристичні мапи, щось виписуєш, складаєш маршрут: ось буде поворот і церква, ось ще один об’єкт, далі – міст. Приїжджаєш – усе не так: міст вже не дерев’яний, а металевий, церкви давно нема.


Про слухачів


Доводиться працювати з різними людьми: хтось хоче відпочити, хтось зробити гарні фотографії, хтось випити, когось треба водити за ручку й показувати все, хтось ще з потягу виходить і вже спати хоче. Або чоловік приїхав з дружиною, йому подзвонили, а дружина постійно: "О, сонечко, дивися-дивися!".

А чоловік вирішує свої справи, що йому екскурсія, головне, щоб дружина не чіпала. Або заходиш до автобуса й тебе чоловік, уже веселий, питає: "А коломийки будуть?".

Сказати "ні" не прокотить. Тому намагаєшся дипломатично віджартуватися. Але все завжди можна вирішити, головне знайти підхід.


Пригоди в дорозі


Стресовим у роботі може бути різне: люди, транспорт, перевізник, керівник групи, дорога.

Важкі ті моменти, які не залежать від тебе. Технічні моменти з автобусом, група зла й треба їх тримати. Буває розказуєш й обіцяєш людям одне, ви приїжджаєте, а там інше вино, інша програма й всі: "А ви нам обіцяли…".

Є затори, які від тебе не залежать, бо якийсь чоловік припаркувався, як олень, і ви не можете проїхати. Але якось об’їжджаєш, тиснешся. Колеги розповідали, що не могли виїхати автобусом, бо хтось невдало поставив своє авто. Далі спрацювала самоорганізація. Звернулися до салону: "Переставимо? Переставимо!".

Вийшло восьмеро чоловіків, авто підняли, переставили й автобус рушив. Це, насправді, класно.

Бували й снігопади, і різні групи, і погані дороги, і коли ти розказуєш екскурсію, а сам засинаєш або ти говориш – люди сплять. Їхали після термальних басейнів на оглядини замку. Люди заходили в автобус і за 5 хвилин спали. Тоді всі прокидаються й "а де ми?" і ти вкотре: "Доброго дня, ми з вами щойно під’їхали до Мукачева, будемо підніматися на замкову гору…".


Про водіїв, роумінг та знавців


Ми ще можемо поспати в дорозі, головне, щоб водій біля нас не спав. Ідеальний водій той, який знає дорогу. Є такі, що не знають, але кажуть, що знають й потім стабільне: "А чого ви не сказали, що там треба повернути?". Або ведеш екскурсію, а водій біля тебе паралельно все показує та коментує.

Поїхали ми на дегустацію закарпатських вин під Угорщину. Кордон. Роумінг. Телефон переходить на угорський оператор і разом з ним – час. І я дивлюся на годинник, думаю, чудово, зараз четверта, вечеря на сьому, о пів на шосту виїжджаємо.

Тоді водій каже:

– Запізнюємося.

– Там де там запізнюємося, ще шоста.

– Шоста за місцевим, сьома за київським.

У цей же момент дзвонять з вечері:

– А ви де?

З людьми потрібно говорити, коли щось сталося. Треба вийти й пояснити ситуацію. Попросити почекати, відвести увагу. Звісно, знайдуться "знавці", які скажуть, "зробімо це, це й це" й починається. Головне слідкувати, щоб такі "знавці" нікуди не завели від тебе групу.


Походи в гори. Про змій та не загублених туристів


У походах хтось завжди теліпається позаду. Щоб якось тримати всіх разом, я пропоную зробити людям гарну перерву на фото. Поки всі фотографуються, ті, хто відстав, можуть віддихатися.

Треба постійно говорити, що ось ці гриби можна, це не можна, це не їжте, зі змією не обнімайтеся, бо вона може бути отруйною. Стандартна ситуація: просто кажеш, що на дорозі вуж. І всі одразу біжать: "Де?".

Було таке з саламандрою плямистою. Вона є в "Червоній книзі", дещо отруйна. Ти кажеш: "Не можна". Але тут вже: "О, змія!".

Початки моєї роботи, піднімаємося на Говерлу. Питаю:

– Юль, скільки нас?

– 35.

– Добре.

Піднімаємося, я замикаю групу. Тоді вільний час, гімн, поїли, усі зробили собі фото – спускаємося. Рахую – 34. Біжу наперед і перераховую – 34. Питаю знову:

– Юль, скільки нас?

– 35.

Бігаю Говерлою, як олень. Уже колеги: "Загубив? Загубив".

Перед очима бачу людину, якій стало погано, догану з ДСНС, з облдержадміністрації, статті в газеті, що на Говерлі загубили туриста. Двадцять хвилин бігаю. Хтось сміється, хтось жаліє. Спускаюся до групи:

– Юль, скільки нарахували?

– 34. Але вибач, я тобі погану цифру сказала. Нас всього 34.

Паршиво почуваєш себе, коли думаєш, що загубив людину. Бо не знаєш же чи вона фотографується десь, чи людині погано й вона не може дати про себе знати.


Стандартні питання під час підйому


– Ще далеко?

– Ще довго?

Піднімаємося:

– Ще довго?

– У якому сенсі? Висота, час, відстань?

– Час.

– Я проходжу за годину, з вами буде мінімум дві, а якщо йтимемо й нитимемо, то буде три.

Але, як правило, ці запитання варто випереджати. На 5-ій хвилині підйому я сам питаю:

– Ще довго? Ще далеко? – і група розуміє, що такі питання ставити не варто.

Під час походів в гори багатьох більше цікавить факт підйому. Я завжди намагаюся переконати людей, що найважливішим є шлях, процес, спілкування, настрій, насолода.


Важкі умови компенсуються


Бувають важкі умови, важка дорога, важка погода, важкі люди, але все це компенсують розмови, сміх, спілкування з людьми. Для мене завжди приємний та важливий позаробочий час, який ми проводимо з групою, спілкуючись за кавою, вином. Буває, коли приїжджаєш в інше місто, є з ким випити кави, щось спитати й, навіть, заночувати.

Найбільший страх – втрата голосу, поламаний автобус та гіпс. Три зими не був на ковзанці. Якщо я впаду й зламаю ногу? З усього іншого можна вибрести: інформацію знайти, дорога важка, але прохідна.


Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки Національного фонду на підтримку демократії NED.


Віра Курико, Varosh

Фото люб’язно надані Орестом Когутом

24 травня, ср, 22:37     0 975

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити