Головна Люди Ольга Тіводор: Я не ідеалізую Закарпаття, але якщо ми можемо щось змінити, то треба діяти
Ольга Тіводор: Я не ідеалізую Закарпаття, але якщо ми можемо щось змінити, то треба діяти
Ольга Тіводор: Я не ідеалізую Закарпаття, але якщо ми можемо щось змінити, то треба діяти

Ольга народилася у Хусті, живе у Виноградові, закінчила виш в Ужгороді, а сьогодні навчається у Львові. За освітою дівчина графічний дизайнер, ілюстратор.

Ми вже знайомили вас з Ольгою у матеріалах Креденц: п’ять років неформальної тусівки, стріт-арту та дружніх пікніків та Кухня Виноградівщини у "смачній" книзі Ольги Тіводор. 22-річна дівчина є авторкою книжки "Фіномшаг по-севлюшськи". Нам вона розповіла власне про неї, а також про плани, проекти та захоплення.


Про книжку


Мені щастить по життю. Я рада, що на шляху мені зустрічаються дуже цікаві люди. У тому числі, й викладачі, що вчать мене у Львові. Вони діляться дуже важливим життєвим досвідом – кожен своїм. Якби не вони, то "Фіномшаг по-севлюшськи" ніколи б, напевно, і не з’явився. Не так давно вийшла друком брошурка "Народні рецепти Виноградівщини", яку я хотіла перевидати, але ніяк не доходили руки. Може б і не дійшли, якби в академії не дали завдання зробити кулінарну книгу. (ред. – сміється)

Що ж до самої книжки, то все йшло настільки ідеально, що у якийсь момент я навіть розхвилювалася. Хоча, завжди максимально налаштована на успіх. "Фіномшаг" – це те, що давно потрібно було зробити – випустити книгу з рецептами, що готують закарпатські господині. Ми нічого нового не вигадали – вони ж справді так готують і спілкуються.

Ця книжка творилася легко і просто. Усе в ній невимушено: текст, ілюстрації. Можливо, саме тому вона так легко і сприйнялася, бо робилася від душі. Хоча я й досі чекаю негативних відгуків. А ще краще – конструктивної критики. Роберт важче це сприймає, а мені б хотілося почути й іншу думку, бо це важливо. Усім людям не може подобатися одне й те саме.


Про "Креденц"


Через "Креденц" у нас з’явилося багато прекрасних друзів. Це не є фестивалем, на який потрібно щось привезти і показати "як я вмію" чи перейняти щось в інших художників. Перш за все, це спілкування, дружба, зближення. Після нього люди залишаються по життю разом, працюють, роблять спільні проекти. Я вважаю, що відносини найважливіші.

Якби не "Креденц" я б ніколи не познайомилася з сім’єю Хірів, які зараз є нашими великими друзями. З Павлом Ковачем та іншими чудовими людьми. Мені б не хотілося обмежувати себе якимось рамками. Найгірше – це коли люди ховаються за роботою, буденністю чи чимось іншим від друзів.
На "Креденці" дуже добре й тепло, тому це варто переживати хоча б раз на рік. Думаю, що припинити існування "Кренедца" – це просто злочин. (ред. – посміхається) Звісно, всьому є свій кінець, але сподіваюся, він настане не скоро.

Думаю, що нам вдалося зробити "Креденц" душевним, тому що люди, які приїздять, розуміють, що ми не ставимо собі за мету заробити на них чи ще щось. Тут всі однакові: і художники, і глядачі. Так, на "Креденці" ми багато віддаємо себе, але отримуємо у рази більше. Тому, поки ми не можемо цього припинити. Та й не хочемо. (ред. – посміхається)


Про роботу та навчання


Можливо, уся моя графічна діяльність і до сьогодні була б у межах якихось проектів, якби не мій чоловік Роберт. Так склалося, що ми займаємося спільною справою і коли є якісь цікаві замовники, то велику частину роботи виконую я. Мені приємно бачити реалізованими власні проекти.

Маю таку рису: дуже добре і чітко усвідомлюю, коли у житті потрібно щось змінювати. Це ще зі школи. Я вступила до Закарпатського художнього інституту в Ужгороді і мріяла про Львівську академію мистецтв, як про щось недосяжне і нереальне. А після третього курсу відчула, що час спробувати, і поїхала разом з подругою до Львова, хоч залишати улюблений Ужгород було надзвичайно важко. Мене там багато що тримало. Я любила свій інститут, викладачів. Багато з їхніх слів я розумію тільки зараз, тоді то для мене було далеким.

Я страшенно любила свій гуртожиток, тоді я б не проміняла його на жодну квартиру. Шалене студентське життя і, разом з тим, саме в гуртожитку я навчилася малювати. Пам’ятаю, як з кухні нашого блоку ми зробили майстерню. (ред. – сміється) Малювати одному в кімнаті було нудно і дуже спекотно (було літо), тож вночі всі збиралися на кухні з ватманами, фарбами, планшетами, деревом чи глиною. Це були одні з кращих років. Але той внутрішній голос не замовкав, він кликав мене у Львів. І врешті, після вступу, в Ужгороді я перевелася за заочне.

Львів мене не розчарував, хоч я довго не могла до нього звикнути. Тут я познайомилась з дуже цікавими та мудрими людьми, від яких багато чому вчуся. Я вдячна викладачам академії за допомогу у створенні "Фіномшаг по-севлюшськи". Тому на звороті книги Юрій Крукевич та Михайло Царик вказані художніми редакторами. Вони, до слова, й самі добряче посміялися над нашими закарпатськими фіглями. Було приємно підписувати і дарувати книгу тим викладачам, що вже самі не перший рік займаються книжками.


Про плани та ритм життя


Маємо на меті зайнятися сувенірною продукцією Закарпаття, бо наш край є чудовим. Прикро, коли приїздять до нас гості і мають бажання взяти щось з собою на пам’ять, а знайти не можуть. Я не ідеалізую Закарпаття, але якщо ми можемо щось змінити, то треба діяти.

Я дуже люблю свою роботу і вона мені не набридає, бо намагаюся змінювати види діяльсті. Хоча, звісно, будь-яка справа вимотує. Я що вихідні вдома, тому що, якщо я залишуся у Львові на вихідні і працюватиму, то нічого хорошого з цього не вийде. (ред. – посміхається)

Одного разу вийшло так, що я не могла приїхати до Закарпаття аж три тижні, і то для мене була катастрофа. Тоді, коли я їхала з Мукачева в автобусі до Виноградова і чула розмову сільських жінок про корів, город, крумплі – то було таке мені рідне, таке прекрасне, я їх так у той момент усіх любила. (ред. – сміється)

Також я займаюся виготовленням речей ручної роботи, але це не для продажу. Це подарунки рідним, друзям. Люблю працювати, коли добре знаю людину, тоді можна справді створити щось особливе та індивідуальне. Коли робиш на продаж – то втрачається душевність.

Я думаю, що навчатися можна будь-де: у великих містах, за кордоном, але потрібно повертатися додому. Там – далеко – є кому працювати, а от у своєму місті ти по-справжньому потрібен. Наприклад, якщо ти робиш класні рекламні вивіски, подивися на своє місто, невже тут все так бездоганно, нежве твоя робота тут не потрібна?

Росана Бісьмак, Varosh

Фото: Андрій Кирилюк

22 серпня 2013, чт, 13:17     5 7919

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити