Головна Люди Олесь Санін: Історія про незнищенну пісню – це історія нашого народу
Олесь Санін: Історія про незнищенну пісню – це історія нашого народу
Олесь Санін: Історія про незнищенну пісню – це історія нашого народу

"Поводир" – стрічка, яку 12 листопада одночасно покажуть у 150 кінотеатрах країни. Це фільм, який є претендентом на найпрестижнішу нагороду в кінематографі США – "Оскар".

"Поводир" – це фільм про неймовірну сміливість, притаманну кращим представникам українського народу. "Поводир" – це фільм про зраду, яка так часто зустрічалася на нашому шляху. "Поводир" – це фільм про любов, яку не можуть стримати жодні обставини. "Поводир" – це історія, яку має побачити кожен. 


Довідково:

Україна, тридцяті роки. Американський інженер Майкл Шемрок разом із сином приїздить до Харкова допомагати будувати соціалізм. Тут він закохується в актрису Ольгу Левицьку, на яку давно накинув оком впливовий співробітник НКВС.

За трагічних обставин американець гине, а його сина рятує від переслідувачів сліпий кобзар. Не маючи інших шансів вижити на чужині, хлопець стає поводирем. Їхня подорож, сповнена небезпечних пригод, відбувається на тлі найдраматичніших сторінок української історії та руйнування людських доль.

Фільм про кохання, вірність, підлість і зраду у найкращих традиціях голівудського кіно. Знято за реальними фактами та свідченнями.


Режисер стрічки та сценарист Олесь Санін розповів нам про те, що його пов'язує з кобзарством, скільки років від знімав фільм та що його на це надихнуло. Далі пряма мова.


Допрем’єрні покази


Перед тим, як стрічка вийшла у прокат, ми з акторами та знімальною групою проїхали всю країну з допрем'єрними показами. Вони були серед іншого цікаві й тим, що ми презентували можливість перегляду фільму за допомогою тифлокоментаря. Це спеціальний коментар для незрячих людей. Вони так само, як і інші можуть прийти до кінотеатру і переглянути фільм. Для цього ми даємо їм спеціальний пристрій, який дає змогу розуміти, що відбувається на екрані. За допомогою "Ощадбанку" нам вдалося встановити цю технологію у 6 великих містах України стаціонарно, але за вимогами незрячих людей, це обладнання буде подорожувати країною.


З чого усе починалося


Усе почалося у 2004 році. Тоді я повіз до Штатів свій фільм "Мамай". Це була перша українська стрічка, яка претендувала на "Оскар". Це була історична подія. До того українського кіно у світі не існувало. На неї дивилися, як на якесь чудо, щось специфічне.

Я показав картину, отримав якісь відгуки. І раптом, коли вже все закінчилося, мені зателефонували у готель. Мене запитали українською: "Ти Олесь Санін?". Я кажу: "Так!". У відповідь: "Ми довго на вас чекали".

Це був Джек Пеленс, лауреат двох "Оскарів". Справжнє його ім’я – Володимир Палагнюк. Він запросив мене на своє ранчо. Ми довго говорили. І Джек сказав, що хоче мені допомогти. Для цього він зніметься у моєму наступному фільмі.

За наступний тиждень я приносив йому 7 чи 10 сценаріїв фільмів, які я хотів знімати, але все було не те. Зрештою, він сказав, що більше не хоче нічого читати і попросив йому щось розповісти. Тоді я розказав історію про сліпих кобразів. Ми сиділи з ним усю ніч, я багато співав для нього. І тоді він сказав: "Забудь про всі статуетки і призи. Це те кіно, яке ти мусиш зняти. Нехай тебе не засліплюють ніякі бажання чи прагнення доказати, що ти вмієш знімати кіно. Ти вмієш його знімати. Забудь про це. Ти маєш зняти такий фільм, який побачать мільйони. Історія про незнищенну пісню – це історія нашого народу. Я все життя жив, аби спробувати це донести. Зніми це".

Я повернувся в Україну і прийшов до президента. Він знайшов людей, які захотіли вкласти гроші у це кіно. І вони, і держава пообіцяли гроші. Тоді у мене з’явилася надія знімати його.

У 2007 році я підписав контракт з державою та спонсорами. Потім змінилися уряди, президенти, на жаль, помер Джек Пеленс. Мені пропонували інше кіно. Я працював довго за кордоном, знімав безліч робіт, про які ви навіть не здогадуєтесь, закінчував роботу за інших режисерів. Усе це було для єдиної мети – розповісти історію, на яку мене надихнув великий українець, який все життя жив за кордоном.

Це мій шлях. Не знаю чи можна назвати його важким. Я думаю, що шлях надії важким не буває.

Що ж до самої історії про кобзарів, то я почув її, коли мені було 14 років. Мені розповіли про кобзарський з’їзд, про те, що кобзарів заманили у пастку і там їх вбили. Але я не вірю у цю історію. Не вірю у те, що ці люди, переживши 2 війни і 3 голодомори, могли повірити владі і здатися їм. Але маю на руках документи, які свідчать про планомірне знищення української культури, інтелігенції, музики.

У 2004 році я почав працювати над сценарієм. Ще у Сполучених Штатах. У 2007 році його вдалося запустити у виробництво, але мінялися уряди і курси валют, і лише 2,5 роки тому вдалося запустити фільм, власне, у роботу.

Зняли ми стрічку досить швидко – за 90 знімальних днів. Утім, підготовча робота тривала досить довго. Повністю готовим фільм був вже минулого року. Однак, через революцію та війну у нас не було можливості і бажання його презентувати.

Сьогодні ті люди, які його вже бачили, кажуть, що фільм надзвичайно актуальний і сучасний, і про нас самих. Але я відчував величезний біль і рану від того, що з нами відбувалося і відбувається сьогодні, і тому не міг його показати рініше. Мені б не хотілося, аби кіно виглядало як пропаганда або контрпропаганда. Це не зовсім добре. Сьогодні ми нарешті наважилися його показати і сподіваємося, що стрічка не залишить глядача байдужим.


Власна історія


Так, я погоджуюсь, що це кіно зняв не просто так. Я сам граю на бандурі, торбані, колісній лірі. Досі виготовляю ці музичні інструменти.

Я можу грати годинами. Знаю, що таке життя подорожуючого музиканта, кобзарство. З якогось боку це мені допомагало, а з якогось дуже заважало. Кіно – це відмінна індустрія від музичної.

Кіно – це історія, яка має доторкнутися до душі людини. Мені значно простіше заспівати для вас – і це вже буде історія кобзарства, – ніж зняти кіно про це. Про те, що ти любиш, і те, що ти пережив завжди важче знімати. Бо у тебе є до цього якісь свої сентименти.

У цій картині я не показав якихось сакральних кобзарських речей – зовсім трошечки. Я не вважаю, що це взагалі потрібно показувати на екрані. Це таємниця, яка повинна нею залишатися. Якщо хтось із глядачів захоче дізнатися більше, то він обов’язково знайде і тих, хто грає, і тих, хто розповість.

Для мене було важливо показати той час масовому гладачу, а не створити історію кобзарства. Хоча, для фільму ми записали дуже багато творів. Для стрічки ми зробили більше десятка справжніх музичних інструментів, а після завершення зйомок вони залишилися у незрячих артистів.


Поводир


"Поводир" – це, звісно художній фільм, але він заснований на реальних подіях. Історія американського хлопчика, який став поводирем сліпого бандуриста – вигадана, усе інше – реальні документальні факти. Справді, іноземці будували. І не тільки Харківський завод, а й безліч іншого.

І справді, у 1932 році в одного з них зник хлопчик на Харківському вокзалі. Його прізвище було Шемрок. Справді, у 1934 році на залізничній колії знайшли обмороженого контуженого хлопчика, який розповідав, що його звати Пітер Шемрок, але міліція тоді вважала, що він безпритульний, який просто колись почув цю історію. І тому йому ніхто не повірив. Згодом, його сліди пропали.

Справжня у фільмі історія знищення української інтелігенції, музикантів, заборони цілої незрячої братії, яку спочатку звинувачували у жебрацтві, а пізніше – у націоналізмі. Постановою уряду було заборонено бандуру. Навіть за її зберігання загрожувало від 5 до 17 років ГУЛАГу.

Рік тому, коли ми завершили цей фільм, то він був для нас своєрідним протестом проти того, що відбувається в Україні. Ми не хотіли жити тут, не мали можливості тут працювати, а наші діти не хотіли тут вчитися. Зараз усе змінилося.

За цей рік наш фільм зовсім не змінився, але змінився гладач: змінилися ви і ми. Я ніколи не збирався знімати актуальне кіно, яке ще й назвуть пропагандою. Багато речей, які ми знімали у фільмі інтуїтивно, стали у нашому житті найбільшою правдою і розгорталися перед нашими очима.

Коли ми сьогодні, спілкуємося з прокатниками, то вони часто питають: "А що ми буде продавати? Яких зірок?". Ми їм пояснюємо, що власних зірок потрібно створювати. В Україні є багато талановитих акторів, у яких вже і вік хороший, і досвід є. З ними потрібно працювати. Подивіться на Станіслава Боклана, на Олександра Кобзаря. Я переконаний, що це великі актори. І лише на великих ролях вони утверджуються. Зірками ж їх робить глядач.


Антон Грін


Історія з Антоном Гріном для мене велика загадка і щастя. Я знайшов його за 5 днів до зйомок фільму. На пробах повз нас пройшло більше 2 тисяч дітей. Жоден з них не підійшов. Кастинги були у Сполучених Штатах, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, Аргентині, Німеччині, Франції. Ніхто не зміг знайти потрібного актора.

За кілька днів до зйомок я підняв увесь матеріал. Навіть той, який мої асистенти вважали безнадійним. Тоді я виподково натрапив на відео з Антоном. Аби ви розуміли він звичайний американський хлопчик, який нічим не відрізняється від однолітків. Він дуже просто і звичайно прочитав віршик на камеру. Так само, як і у фільмі "Садок вишневий коло хати".

Але після того, як Антон на відео розповів вірша, він сказав: "Я ще граю на саксофоні та фортепіано. Зараз я заграю". Він зіграв дуже хороший твір Моцарта. Але не це важливо. Перед тим, як він почав грати, він, наче, згадав музику. Не те, на які клавіші натискати, а саме музику. Це був дуже загадковий момент і його видно на відео.

Я багато разів переглядав це відео, бо у мене навіть з’явилося відчуття, що це якийсь брак. Але ні. Тоді я покликав його на проби. Антон з трьома пересадками сам без батьків прилетів з Детройту. У Києві його зустріла бабуся.

Ми кожного разу бачили це маленьке дитяче чудо на знімальному майданчику. Ту саму зупинку, що й на відео. Я йому поясню, кажу, що саме він має зіграти, Антон каже: "Добре!". Вмикається камера і перед нами зовсім інша людина. Це для мене загадка. Але ми бачимо на екрані величезне дитяче обдарування.

Не знаю, чи Антон продовчить акторську кар’єру – до того, він хотів стати астрономом, – але я точно знаю, що він стане хорошою людиною з великим серцем.

І останнє про Антона: на свій сором у передостанній знімальний день я дізнався, що він правнук великого Михайла Сороки. Його прадід один із символів українського протесту. Він один з найбільш відомих в’язнів ГУЛАГу, який тричі піднімав там повстання. Михайло Сорока видавав там книжку і ставив українські вистави.


Найважче


Мій вчитель Леонід Осика повторював для нас, чотирьох студентів, яким викладало шість академіків, одне й те саме запитання: "Що головне у мистецтві?". Так от, відповідь: "Не скурвитись!". Це, напевно, найтяжче, що було для нас під час та після зйомок.

В кадрі у нас були незрячі артисти, які погодилися зіграти у стрічці своїх побратимів – просто для того, аби розповісти цю історію. Це люди, які не могли бачити сонця, але несли величезне світло в собі. Вони не зрадили своїх переконань, пісень про свободу. Вони пішли на смерть, але не зрадили себе.

Сцену, коли їх везуть у вагоні, ми знімали у дуже важких умовах, в страшенному холоді. Це історична сцена, усе справді було. Я її вирішив зробити, але не знав, як вирішити це питання, люди ж не могли просто їхати на смерть, як худоба. Тоді я попросив їх заспівати. Вони думали, що саме – у сценарії цього не було. І вони почали співати тужну, стару козацьку пісню про свободу, яку не можна зламати.

Так, як ви зараз сиділи у залі і дивилися на цю сцену, так само ми сиділи на знімальному майданчику. У достатньо професійній і цинічній знімальній групі плакали всі. Ми знімали цю сцену 7 годин. Я щасливий, що ми бачили велич тих людей, які прийшли зніматися до нас у кіно. Більше 100 незрячих акторів приїхали з різних куточків нашої країни. Вони їхали показати нам, як колись такі самі, як вони, не здалися.

Від цього у нас самих виростали крила. Тому найважче і найважливіше було не зрадити їм, не зрадити цій ноті. Тому і така позиція фільму, його історія, мозаїчна структура. Моє щастя не у тому, що я зняв цю картину, а у тому, що був присутній при тому всьому.


Оскар


Я не змівав це кіно для "Оскару". Жодних фестивальних амбіцій у мене не було. Хоча "Поводир" вже має фестивальні призи. Фестивалі не настільки цікаві, як увага глядача, повні зали, відгуки небайдужих людей. А призи та конкурси – це лише щось додаткове. Якщо людина творить для того, аби отримати статуетку, то вона не тією професією займається. Не за медалі люблять людей, а за хороші історії.


Розвиток кіно в Україні


З професійної точки зору можу сказати, що коли галузь фінансується, тоді вона і розвивається. Вона буде рухатися вперед, якщо у ній є фахівці, які мають достатньо талановиті ідеї, зможуть працювати достатньо професійно. В Україні вже виросло ціле покоління режисерів, операторів та акторів, які все життя працювали в наймах в інших державах. Займалися там, чим завгодно: комерційним відео, музичним відео, рекламою, знімали кіно для іншої країни. Але зараз ми хочемо, щоб наш голос був почутий. Ми хочемо на українських кіноекранах відвоювати простір для, власне, українського кіно. Сьогодні переважна більшість – це чужоземна продукція, яка дуже часто є низькопробною та дуже шкідливою. Особливо зараз.

Я не знаю, наскільки ми допоможемо українському кіно, але ми точно хочемо вийти у професійну лігу кінематографістів. Нам не хочеться показувати своє кіно по закритих маленьких клубах для, начебто, інтелігенції, яка бачить у фільмі щось особливе. Ми хочемо вийти на широкий екран, вийти у двобій з картинами, які виробляються потужними студіями. Ми хочемо відвоювати свого українського глядача.

Росана Бісьмак, Varosh

Фото: Андрій Кирилюк

12 листопада 2014, ср, 16:13     1 3702

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити