Життя

Олексій Залевський: Головна заслуга українських дизайнерів – люди перестали боятися Made in Ukraine

26 Вересня 2016 4 649

Ми намагаємося не втрачати нагоди поспілкуватися з відомими особистостями, які навідуються в Закарпаття на відпочинок чи по роботі. Так сталося і з Олексієм Залевським. Український дизайнер, художник, режисер-постановник кілька днів гостював в Ужгороді на запрошення давньої подруги і колеги по бізнесу Вікторії Гресь. Тож за чашкою ароматної кави ми поговорили про вітчизняну моду, фешн-індустрію та теперішній стан справ у цій галузі.

– Чи часто ви буваєте в наших краях? Як можете охарактеризувати Ужгород?

– Не часто. Востаннє був тут років 12 тому. Сподобався Ужгород. Приємне містечко. Видно, що люди прагнуть до Європи, намагаються зробити щось належне. З’явились пристойні кафе, ресторани, готелі, інші заклади. Видно прогрес. Прогулявся набережною. Спокій тут подобається.

– Знаю, що ви давно товаришуєте з Вікторією Гресь. Що між вами спільного, що зблизило?

– Я до цього питання підходжу по-філософськи. Доля – не дурепа, просто так людей не зводить. Ми зустрілися 20 років тому, коли вона вперше показувалася в Києві на фешн-віці. Я тоді був модний київський дизайнер і подумав, що не буду брати участі у першому Тижні, мовляв, це не мій рівень. І пішов просто подивитися. Пам’ятаю, Вікин показ дуже здивував київську публіку. Він її потім і підштовхнув для створення наступних колекцій, бо вона отримала хороші відгуки, був резонанс. Для мене це було дивно: Ужгород?.. Де це?.. Дуже ми скептично тоді до цього поставилися, бо думали: тю, якась провінціалка тут зараз приїде, підемо посміємося. А коли ми побачили професійну колекцію, європейську, з шармом, смаком, мереживом, то всі роти позакривали. Я пам’ятаю те відчуття здивування, що в Ужгороді є таке. Тому не місце прикрашає людину, а людина місце. І чим більше таких людей буде в провінціях, тим більше будуть говорити про ці міста, і тим краще для країни. Я відверто вважаю, що Віка – обличчя вашого міста.

– Цікаво почути від людини, для якої мода – професія: чим зараз живе ця галузь в Україні? Які спостерігаються тенденції? 

– Парадоксальна ситуація, скажу я вам. Мабуть, треба почати спочатку: 20 років тому в Україні була манія, що бірочка повинна бути англійською мовою. Імпортна. І мені дизайнери розповідали, що клієнтки приходили і казали: річ подобається, тільки бірку перешийте. Тому що "Made in Ukraine" вважалося не престижно. Людина, у якої 20 разів на грудях не було написано Chanel, Versace, Dolce&Gabbana вважався лохом. На лобі повинна була бути бірочка. Це покоління минуло. Потім були 2000-ні, де нам почали розповідати, що ні: стрази – це погано, золото – це погано. Треба ходити в сіренькому, чорненькому, мінімалізмі, елегантності. Багато жінок не розуміли, що це таке, але все одно купляли якісь такі мінімалістичні концептуальні сукні і намагалися якось виділятися. Якщо говорити про українських дизайнерів мого покоління, то можна сказати, що нашими горбами ми добилися головного: люди перестали боятися "Made in Ukraine". Українські дизайнери стали, як селебріті, це стало престижно. За 20 років це єдине, чого ми досягли. Бо переламати ту національну ментальність, яка була загарбана імпортом, було непросто. У нас тоді вважалося, що українські продукти і все інше – це "фу". Тому нарешті люди зрозуміли, що Україна може щось виробляти, і що не все через дупу, так би мовити, що є щось у нас нормальне.

Але якщо загалом говорити про досягнення нашої моди, то ситуація така, що віз і нині там. Дизайнери – окремо, індустрія – окремо, магазини – окремо, фабрики-заводи – окремо. А коли закрилися кордони, піднявся долар і все інше – це взагалі жах. У нас в країні нічого не виробляється. Нема тканин. Є Чернігівський завод напівшерстяних тканин – і все. Український льон вбили, тому що він ішов на експорт і приносив великі гроші. Виробництва тканин в Україні більше нема. Навіть трикотаж привізний. У нас все це є в країні, але воно не розвивається. Це призводить до сумних наслідків. Тому що ціна виробу росте. Низьку собівартість можна зробити за рахунок масових замовлень. Ось чому так виросли Zara, Benetton та інші – у них велика мережа. Конкурувати українському дизайнеру з великою комерційною сіткою фактично неможливо. Це unreal.

– Що тоді вам робити?

– Не буду лукавити: українські дизайнери живуть за рахунок індивідуальних замовлень. Тому хоч Данилевська з UFW намагалася нас направити до промислових колекцій, тиражного виробництва, на жаль, це все не працює. У нас мало хто з дизайнерів може похвалитися, що він може відшивати партії. Тому що в магазинах – це постійні партії, постійне оновлення, це дуже великий об’єм роботи, велика кампанія і велике інвестування в бізнес.

– Чим же надихатися? Як не зупинитися?

– Це все важко дається, тому що фешн – не дешевий бізнес. Там на створення колекції йде 2-3 місяці, як мінімум, а деколи і по півроку. Уявіть собі: півроку людям потрібно платити зарплату, треба купляти якісь тканини, півроку треба утримувати якесь приміщення, обладнання. Порахуйте це все і скільки виходить колекція? І потім це все триває 15 хвилин на подіумі. І тому коли на показі мені починає хтось щось розповідати, що це не тренд чи ще щось, я кажу: а ви підіть і щось створіть. Тому, в принципі, будь-яка людина, яка в Україні щось робить і створює, вона для мене вже гідна поваги. І на цих людях все тримається. Вони якимось дивовижним чином знаходять всередині себе натхнення, сили і бажання щось робити і не зупинитися.

– Чи варто боротися з дизайнерами або мистецтвом загалом, в якому немає таланту, а тільки гроші?

– Боротися з цим не потрібно. Навпаки, я вважаю: чим більше таких буде, чим успішніше процвітатиме масмаркет, тим швидше настане наш час. Коли люди наїдяться дешевих джинсів, футболок, светрів, коли вони із сезону в сезон будуть це купувати. Коли в Європі заходиш на шоп-стріт, там просто ангари, а не магазини. Звідти тиждень можна не виходити – стільки там шир-потребу. І тільки після перенасичення цим всім люди захочуть чогось індивідуального, ексклюзивного, творчого, ручної роботи. Зрозуміло, що конкурувати із Zara практично неможливо, тому що у неї всі останні тренди, і там сидять якісь пакистанські жінки і вишивають їм бісерні футболочки. Так і з "липовими" дизайнерами: є і слава Богу. Нехай їх буде в 10 разів більше. Тоді це перестане бути явищем. Як і зі співаками. Є у нас ряд співачок, які ніколи не поїдуть на гастролі чи в тур. Так, вони співають і кліпи знімають, але сидять вдома, на дачі чи на віллі, розказують про вічне і про творчість, але стадіон, зал чи концертний майданчик – вони ніколи цим не будуть займатися. Та їм це і не треба. Час все покаже і розставить все на свої місця. Потім їхній спонсор скаже: ну, мила, давай, може досить?

– Складається таке враження, що своїми колекціями ви завжди провокуєте публіку. Напевно, це не всім подобається. Як ви сприймаєте критику?

– Обґрунтовану сприймаю. Коли не просто кажуть: подобається-не подобається. Бо часто багато хто навіть сформулювати не може, чому не подобається. У нас на моду присилають таких журналісток, які пишуть: "Олександра Залевська". Це елементарна безграмотність. Люди не знають історії костюму, моди, історії образотворчого мистецтва, зачіски і навіть не розуміють, звідки ноги ростуть, а роблять якісь критичні зауваження. У нас люди взагалі безграмотні. В Європі ти йдеш у Лувр чи інший музей – там діти з першого класу валяються на підлозі, роблять замальовочки. Їм екскурсоводи розповідають щось про античність, Грецію, вони щось малюють – там є культура. Там дітей з дитинства привчають до мистецтва і культури.

– Це правда, що мода зараз прямує в бік спрощення, комфорту, зручності?

– Ні, це тільки якесь коротке віяння, не більше. Це все умовно. Якщо суспільство скаже, що це модно, то всі одягнуть напудрені перуки, криноліни і корсети. Мода ніколи не була зручною – не зручно ходити на підборах, в корсеті. Справжня мода ніколи не дбала про зручність і комфорт. Це зараз завдяки сучасним технологіям ми всі ходимо в трикотажі, в такому, що тягнеться, не тисне, не давить. Але воно нас і не прикрашає.

– Чи має все ж таки Україна дизайнерів, здатних підкорити Європу і залишитися там надовго?

– У нас багато хороших креативних художників-дизайнерів. Але для того, щоб виходити, скажімо, на Париж, потрібні гроші. Ви зрозумійте: ти конкуруєш зі всім світом. По-друге, я їздив двічі чи тричі на Паризький Тиждень моди і спеціально все це дивився. Це окрема індустрія, бізнес, історія. Якщо у вас нема піар-агента, там нічого робити у плані бізнесу. У Парижі Тиждень моди триває 2 тижні з 10 ранку. Щогодини показ. Плюс вони можуть бути в різних кінцях міста і, до прикладу, якщо шоу Chanel об 11, ваше – о 12, Dior – о 13, то зрозуміло, що вся преса піде на Chanel і Dior. Я в Парижі був на шикарних колекціях, але там була одна камера. Це все складно. Тому якщо у тебе нема хорошого агента, преси, клієнтів, вибитися там практично неможливо. Це навіть не від таланту залежить. Це індустрія. Як кіно, музика.

– Зараз в Україні активно експлуатується тема фольклору. Це може бути нашою перепусткою у велику світову моду?

– Ну, Зайцев, Юдашкін теж починали як russian folk. З кутюром і всім таким. Так, Юдашкін став кутюр’є, він має право ним називатися, але всі свої бізнеси він закрив. Він живе на російських клієнтах, працює на внутрішньому ринку і по містечкам їздить з показами. Тобто це не апофеоз життя. Моді потрібні серйозні інвестиції, щоб вона могла заявити про себе. 70 років тому ми про італійську моду не чули і не знали взагалі нічого. Після війни в Італії було заборонено виробляти зброю. А гроші в країні були. І італійські мафіозні гроші пішли в легку промисловість, тому що держава дала квоти на цю галузь і вона не обкладалася податками. І ось тобі результат. Через 70 років – це друга столиця моди. Італія диктує тенденції і всім розказує, що і як носити. Проста елементарна ситуація поєднання державної політики і економіки в країні. Так повинно бути і в Україні.

– Чи можна зараз якось передбачити, що буде модним через кілька сезонів?

– У мене є такий рецепт: я коли роблю свої колекції, то навмисне стараюсь їх робити немодними. Те, що в журналах друкують, мені нецікаво. Роблю те, що відчуваю. Але як не дивно, потім через 2 роки воно стає ультрамодним. У часи мінімалізму, у 2000-му, всі показували чорні, сірі, білі колекції, всі такі мінімалістичні, концептуальні, а Залевський зробив золоті, срібні піджаки, зелені, червоні, сині, кислотні, зі штучним хутром. І ось пройшло 6 років, і всі кинулися до штучного хутра. А ми тоді на іграшковій фабриці купили штучне хутро, як прикол, і пошили сині, червоні, кислотні шуби. Так що ви думаєте – їх розкупили до показу! Спочатку всі захопилися емансипацією. Але минуло 5-6 років, і в моду потихеньку повернувся колір, жіночність, і всі почали гратися в дівчаток. Це природні процеси, які відбуваються в індустрії. А щоб вгадати, повинне бути якесь внутрішнє відчуття. Я взагалі вважаю, що чим більше наш Тиждень моди буде креативним, чим більше буде авангардних ідей, тим більший буде до нас інтерес. Як тільки кілька років тому я показав "наворочені" костюми і зачіски, BBC і CNN нас надрукували. Єдиним, чим ми можемо виїжджати, це тільки креатив. Це в нас є. Його треба підтримувати і розвивати. Тому що це єдиний наш шлях заявляти про себе і на щось впливати.

Лариса Липкань, Varosh

0 #