Головна Люди Олексій Уманський про інші фільми у кінозалі імені Стенлі Кубріка
Олексій Уманський про інші фільми у кінозалі імені Стенлі Кубріка
Олексій Уманський про інші фільми у кінозалі імені Стенлі Кубріка

Чи не найвідоміший шанувальник фільмів у місті, журналіст Олексій Уманський розповідає, як йому вдалося створити кінозал своєї мрії.


Маленька домашня версія кінотеатру


Років 10 тому, коли я ще працював кальянщиком у кафе, то вже показував тут кіно. Разом із моїм радійним колегою Тудором влаштовували перегляди в одному залі. Це виглядало, немов маленький кінотеатр: чотири сеанси на день, якийсь мультик, популярне кіно, але обов'язково — авторські стрічки, які самі хотіли дивитися. Кіноклуб проіснував довго, а потім я поїхав до Києва шукати цікавої роботи. Там працював режисером монтажу, та хотів більше творчості, тому організовував різні заходи на зразок зустрічей закарпатців із вином у трамваях.

Через півтора року повернувся назад. Кожен ужгородець знає: тут можна робити все, що хочеться, тому вирішив потрохи реалізовуватися. Створив промо-групу вечірок, де музика грає лише з платівок — "Круглий звук". Потім приятель порадив одну місцину на Швабській, де можна показувати кіно. Там спершу і дивилися фільми, однак приміщення було не надто пристосованим, самі лише табуретки. В Ужгороді є такий персонаж Діма Хатько, у нинішньому нашому залі він проводив табори для дітей. У час, коли приміщення пустувало, запропонував показувати фільми тут. Це справді хороша локація, тут така маленька домашня версія кінотеатру.

На початках у нас були лише дві невеликі комп'ютерні колонки, гірший проектор... Але з часом придбав ліпшу техніку, разом із друзями змайстрував пуфи, знайомі приносили деякі меблі, ми налагодили співпрацю з українським кінодистриб'ютором "Артхауз Трафік" та Чеським центром у Києві — поступово кінозал ставав повноцінним. Ніколи не називаю його кінотеатром або кіноклубом, тому що це просто невелика кімната, де двоє-троє, а часом і 50 людей дивляться разом фільми. Так працюємо вже майже три роки.


Інтерактивність та інші правила


Я тут затіяв творчий безлад: треба було розмістити програвачі, платівки, відеомагнітофони, бо іноді є перегляди з відеокасет. Перед сеансом завжди слухаємо музику для атмосферності. Діють певні правила: приходити треба до 20.00, бо потім зачиняю двері, під час перегляду не можна виходити курити, можна собі готувати чай, але обов'язково потім помити чашки. Коли дивишся кіно, важливо, щоб нічого не відволікало.

Показую фільми, яких сам ще не бачив — щоб було цікаво дивитися. Відбирати стрічки нелегко, бо їх багато, а потрібна лише одна. Шукаю режисерів, про яких читав книги, слідкую за новинками — і так приходжу до рішення. Завжди довіряю своєму внутрішньому голосу або ж поклику серця. Роблю іноді винятки й показую фільми, які вже дивився: ретроспективи на відеокасетах або фільми Кубрика — їх треба кілька разів передивлятися, аби намагатися зрозуміти, бо це режисер, який викликає багато думок. По четвергах найчастіше показую драматичне кіно, по неділях — фільми вихідного дня: комедію чи живий концерт.

Окрім традиційних переглядів, у нас є такий собі перформенс "Кінокль". Звичний сеанс урізноманітнюємо різними цікавинками: їжею, виступами. Один із таких заходів був присвячений Гоголю, ми тоді дивилася американського "Тараса Бульбу", їли вареники, як у фільмі "Ніч перед Різдвом", потім пили горілку з відра, як у "Пропала грамота". Таким чином намагаюся наблизити глядача до кіно. Щоразу це щось різне: якось готували суп із фільму "Buena Vista Social Club", іншим разом — макаронно-м'ясний пиріг із "Великої ночі". Востаннє я грав перед публікою мікроролі, а люди вгадували, про який фільм йдеться.

Крім того, торік відбулися три квартирники. Приміщення нагадує велику квартиру, то чому б не використати її для музичних задумів? Понад 60 людей зібрав електронний сет ужгородця, який нині мешкає в Києві. Це був цікавий досвід, однак народу — зашкалювало. Зазвичай роблю заходи для обмеженої кількості людей: 30-35. Щоб потрапити, треба завчасно забронювати місце онлайн. Якщо хтось не прийшов, хоча зголошувався, потрапляє в чорний список. Адже комусь відмовляю, коли вже зібралося достатньо народу.

Не хотів би мати великий кінотеатр — у ньому доведеться відмовитися від нвшого визначеного устрою, там не зможу зачинити двері о восьмій вечора. Також треба було б показувати кіно, яке збере багато людей.

Хотілося б, щоб кінозал був проектом, який приносить гроші, але поки що я лише роблю те, що мені подобається. Люди дивляться тут кіно і слухають музику за незначні кошти. Це не комерційний проект — відбивається затрачене, можливо, з мінімальною віддачею.


Чому Кубрик


Смаки — річ індивідуальна. Приміром, у мене є подруга, яка вибирає фільми за днем тижня: цей, на її думку, підійде для вівторка, а той пасує дивитись у суботу. Я ж роблю ставку на авторське кіно, навіть якщо це американські фільми, то ті, що не є супермасовими. Мені цікавіше, коли людина має хорошу ідею, бере телефон і сама знімає фільм, аніж дивитися сьому частину "Бетмена" — з тією самою ідеєю, лише ще потужнішими спецефектами. Хочеться вірити, що люди приходять у кінозал, довіряючи моєму смаку й вибору. Попри лайки у фейсбуці, ніколи не знаю, яку аудиторію збере та чи інша стрічка. Можна передбачити успіх, лише коли показуєш щось свіже, нашуміле. Так сталося, наприклад, із фільмом "Любов" Гаспара Ное або українським "Плем'ям", що було на слуху.

Кубрик — один із моїх улюблених режисерів, тому назвав кінозал його іменем. Кожна його стрічка для мене — історія людини, яка, потрапляючи в різні ситуації, шукає сенс буття. Його персонажі його незвичні, нештамповані, таких рідко зустрінеш у реалньому житті, вони — мов енциклопедія. Щоб наблизитися до розуміння, треба кілька разів передивитися кожен фільм. Це режисер, який дає поштовх іншим людям тягнутися до нього.


Любов із дитинства


Школярем я деякий час я жив у Росії, мій дідо мав кілька відеомагнітофонів, багато записував на них із телевізора, завжди дома дивилися фільми. Потім повернувся жити до батьків. Саме тато вплинув на мої вподобання. Переломним для мене був момент, коли якось удвох пішли в прокат й він порадив подивитися "Політ над гніздом зозулі" й "Одного разу в Америці". Мені запам'яталися складні довгі фільми — раніше подібних не бачив. Зрозумів: аби розбиратися в кіно, треба подивитися багато старих фільмів, у них відповіді на нові. Так я почав шукати якісне кіно, дізнаватися про режисерів, купувати книги.


Закарпаття в об'єктиві


Фільми, які знімаю сам, можна переглянути на моєму каналі Vimeo. Одну стрічку — "Два мегапікселі" — я зняв на нокію 6233. У камеру потрапили кадри з весілля, де нетверезі люди танцюють, б'ються, роздягаються; тварини, епізоди міського життя — миті, що могли відбутися лише тоді, тим це й цікаво.

Зняв дві частини фільмів про наш регіон: "Небо, гори і кіно" та "Кіно". Перша стрічка тривалістю в одну годину знята 6 років тому — це історія про фільми, які знімалися на Закарпатті. Поїхав у місця зйомок, показав, як ці локації виглядали тоді й зараз. Глядачі згодом почали коментувати, згадували, які ще є фільми про наш край. Назбиралося багато інформації, тож вирішив продовжити зйомки. Гадаю, стрічка викличе приємні враження в людей, які щодня ходять цими місцями, не підзорюючи, що там знімали кіно. Камери, режисер, крики "Мотор" — те, що уявляли про Голлівуд, виявляється, є і в нас. Окремо в цьому фільмі буде рубрика "Наші" — про видатних закарпатців.

Сам теж мрію зняти масштабне ігрове кіно про Закарпаття, а ще — відвідати кінофестиваль у Каннах.

Ярослава Тимощук, Varosh

Фото: Микола Романовський, Макс Бондаренко та з особистого архіву Олексія Уманського

27 січня 2016, ср, 20:22     0 2042

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити