Головна Люди Микола Братасюк: перемога – це тільки етап, після якого потрібно йти далі
Микола Братасюк: перемога – це тільки етап, після якого потрібно йти далі
Микола Братасюк: перемога – це тільки етап, після якого потрібно йти далі

Зовні Коля здається простим хлопцем з м’яким характером і тихим голосом. Скромний, мовчазний, привітний, з приємною усмішкою і особливим вмінням уникати конфлікти. Дисциплінований, сумлінний, старанний, відмінно виконує офісну роботу. І яким же здивуванням для багатьох його знайомих і колег була новина про те, що Братасюк давно і серйозно займається карате, є володарем чорного пояса, а не так давно прославився рядом найвищих нагород на відомих міжнародних чемпіонатах. Побачити Колю під час поєдинку – означає відкрити для себе абсолютно іншого Колю: сталевого, холоднокровного, відчайдушного. Врешті дитяче хобі таки стало його професією і тепер хлопець повністю присвятив себе спорту. Про те, як підкорити енергію та розширити рамки можливостей - чемпіон Європи і Світу з Шидокан-карате, володар другого дану чорного пояса Микола Братасюк розповів нам в інтерв’ю.

– Як сталося так, що ти захопився карате?

– В карате мене привела мама, коли зрозуміла, що мою активну енергію треба спрямувати в правильне русло. Вона працювала в гімназії і там була секція Кіокушин-карате. Туди я і почав ходити з 8 років. Півтора року результатів не було ніяких, а потім одна за одною почали з’являтися перші перемоги.

– Це було Кіокушин-карате. Як же виник Шидокан?

– Після 2009 року я випав зі спорту. Перегорів. Особливо після не дуже вдалого виступу на змаганнях, коли мене нокаутували у Криму. Я на той момент відростив волосся, пропустив момент удару і програв. Крім того, багато інших факторів назбиралося: підлітковий період, вступ в університет, захоплення музикою. Ми грали death metal, мені це подобалося, сам писав деякі речі. Потім одружився, працював юристом за фахом. Але врешті-решт настав момент, коли я задумався, чим би мені насправді хотілося займатися в житті. І я згадав про спорт. Бачив себе спортсменом, тренером. На той час мій кращий друг Михайло Годинець із Кіокушина перейшов у Шидокан. І завжди кликав, щоб я вертався. Тому повернувся я вже у Шидокан.

– Чим відрізняються ці два види карате?

– Шидокан має більше поле для маневрування. Тут багато граней. Спортсмен може себе знайти і в класичному карате, і кікбоксингу, і ММА. Кіокушин став дуже закритим. Крім того, одна федерація може забороняти виступати своїм спортсменам в іншій федерації того ж Кіокушина. Тут дозволяється більше і можна розвиватися. Подобається боротьба – виступай по боротьбі з логотипом Шидокану, або по кікбоксингу. В Японії багато представників Шидокану мають чемпіонські пояси по різним федераціям кікбоксингу і на високому рівні виступають.



– Чи швидко тобі вдалося відновити спортивну форму?

– Я повернувся у спорт у 2014 році. Багато зусиль докладав, щоб відновитися. Десь півроку пішло тільки на те, щоб почати. Але паралельно я займався і тренуванням, бо ця практика у мене з 14 років. Перші змагання, на яких я виступав, відбулися в лютому 2015-го. За півроку не повністю повернувся у форму, бо багато практики не було у плані змагань, але перший бій виграв нокаутом. Другий бій я бився з дуже досвідченим спортсменом, ми билися два раунди, він переміг, але для мене це не було аж надто суттєво. Головне, що це був хороший бій. Мені важливо було знову відчути себе на татамі, знову в грі.

– Разом з друзями ти працював і над розвитком обласної Федерації, так?

– Так, ми почали реєструвати клуби, які співпрацювали з обласною Федерацією. Це все на приватних ініціативах, бо державного фінансування немає. З 2014 року Федерація активно почала розвиватися. Через рік, коли ми поїхали на Чемпіонат світу у Будапешт, то 6-ро із 7-ми наших спортсменів повернулися з нагородами. Це було суттєво. Там я отримав титул чемпіона у категорії до 65 кг. Ми змогли показали, що ми – одна із найсильніших країн. Нас запам’ятали. Перед тим у 2012 році Міша Годинець на Відкритому турнірі у Японії зайняв 2-ге місце. Там тоді атестовувалися на пояси і побачили рівень. А коли в Будапешт ми приїхали командою, то здивували всіх. Через півроку Міша з дружиною Ірою поїхали в Японію і обоє зайняли перші місця. Тому насправді стався прорив. Федерація почала розростатися. Ми заснували в її межах власні клуби. Я займаюся спортивним клубом "Tinai". Він має 3 локації: в ужгородській ЗОШ N 20, НВК "Первоцвіт" і у Великому Березному. Загалом у мене займається 60 людей віком від 4 до 42 років.

– Що найбільше приваблює в Шидокан-карате сучасних дітей?

– Шидокан дає повну картину самозахисту і бою. З моїми вихованцями ми працюємо по класичному карате, учимо боротися по кікбоксингу. MMA дає змогу як-завгодно битися: на землі, руками в голову і т.д. Тут уже старші діти працюють. Шидокаан – це хороший спорт, який дисциплінує, розвиває фізично і морально. Діти відчувають дистанцію, вивчають своє тіло, свої можливості. Подорослішавши, розуміють, що більше подобається. Комусь краще іде боротьба, комусь ММА.

– Як сам ти змінився, відколи у твоєму життя з’явилося карате?

– Карате мене навчило не здаватися, терпіти і йти вперед, вставати після падіння. Бо є бійці, яких вибиває одна поразка. Розвиватися як особистість і ніколи не зупинятися на досягнутому. Кожна перемога – це етап, після якого потрібно йти далі. У мене був сумний досвід у 9 років, коли я вперше виграв Кубок Закарпаття. Тоді моїми суперниками були сильні хлопці, а я виграв. Мене хвалили. Я загордився і на все літо випав з тренувань. Бо чемпіон. Бо крутий. Минуло літо – і в першому турнірі у своїй категорії я заледве став третім. То було дуже тяжко. З висоти я впав вниз. Я зрозумів, що не такий я вже і крутий, і що треба працювати. Після того, яким би не був поєдинок і результат, я даю собі максимум тиждень відпочинку і йду далі працювати, тренуватися. Інакше швидко скотишся назад.

– Як довго у тебе була ейфорія чемпіона світу? Це ж вершина. Куди рухатися далі після такої перемоги?

– В дитинстві я думав, що от досягну чорний пояс, і більше нічого не буду хотіти. Отримав. Бачив, що є куди йти далі. На якомусь етапі з’явилася мрія стати чемпіоном світу. У підлітковому віці я думав, що це дуже важко і недосяжно. Але я став чемпіоном. І все одно є куди рухатися. Бо по карате я хоч і почуваю себе найкомфортніше, проте планую рости по кікбоксингу, по ММА. А там просто тьма роботи.

– Яким є твій спортивний графік?

– Прокидаюся о 6-й. О 9-й тренування. Півтори-дві години займаюся сам, а з 15.00 починаються тренування у групах. І так до пізнього вечора.

– Чи доводилося тобі у буденному житі застосовувати навички карате?

– Було таке вночі на вулиці, коли якісь чоловіки напідпитку причепилися. Але загалом стараюся уникати сутичок. І дітей так вчу, що застосовувати прийоми можна тільки з метою самозахисту. Якщо я отримую інформацію, що дитина когось побила або просто вихвалялася перед кимось своєю "крутістю", то перший раз проводжу розмову, роблю попередження, а наступного разу виганяю.

– Що найбільше гальмує дітей в досягненні високих результатів?

– Як не дивно, батьки, які і віддають дитину на карате. Батьки зараз гіпер-опікають дітей. Технічно є багато талановитих дітей, а коли вони приїжджають на змагання, бояться і не викладаються через страх. Працюють на 10% від своїх можливостей. Їх "накручують" батьки, бо самі хвилюються, щоб лиш їхню дитину не побили і роблять цілу трагедію, коли бачать розбиту губу. А є інша крайність: батьки занадто завантажують дітей різними секціями, заняттями, репетиторами. І коли хлопець приходить на тренування, він вже такий вичавлений, що йому нічого не хочеться.

– Чим, окрім спорту, захоплюєшся?

– Люблю подорожувати, читати. Захоплююся Стівеном Кінгом. А взагалі паралельно читаю 2-3 книги: художню літературу і щось по саморозвитку чи професійне. Зараз читаю Кінга "Відродження" і перечитую Ірвіна Ялома "Коли Ніцше плакав". Перед цим був Ден Браун.

– Донечка Єва схожа на тебе?

– Так. Це моя велика радість. Їй 3 рочки. Я хотів хлопчика, але коли вона з’явилася, я зрозумів, що стать не має абсолютно ніякого значення. Дитина – це щастя. Коли ми проводимо час разом, я неймовірно радію, що вона весела, сміється, балується. Вона творча, теж любить боротьбу, у ігровій формі ми влаштовуємо спаринги. Думаю, пізніше віддам її на карате, сила в неї є.

– Скільки тебе знаю, ніколи не пам’ятаю, щоб тебе хтось або щось могло вивести зі стану рівноваги. Чи любиш ти адреналін?

– Дуже люблю. Кожні змагання – це адреналін. Люблю швидкість, люблю поганяти на квадроциклі по пустелі. Лижами не дуже захоплююся, бо вони досить травматичні і тоді доведеться як мінімум місяць відновлюватися.

– Виходить, є два Колі – для людей і такий, яким тебе мало хто знає?

– Так, у мій внутрішній світ має доступ дуже обмежена кількість людей. Знаю, що і в тебе так само. Навіщо зайвим людям знати, що ти відчуваєш? Я не люблю конфлікти, люблю дітей і щасливий зараз, що займаюся тим, що люблю.

– Яка зараз у тебе ціль, як плануєш розвиватися?

– Я хочу більше займатися дітьми, ніж розвивати власну кар’єру. Хочу якомога більше молоді залучити до спорту. Тому планую створювати клуби в різних районах. Філософія Шидокану – розвивати сильних особистостей і робити з хлопців мужчин. Мені здається, у сьогоднішньому світі стало мало справжніх мужчин. Це треба виправляти. І не треба боятися, що дитина не виглядає спортивною чи щось там не так із фізичною підготовкою. Буває, приходить слабкий хлопець, і ти не розумієш, як із нього щось склеїти. Але саме такі діти виявляються більш впертими, вони сумлінніше тренуються, виступають, і через рік їх уже не впізнати. Такі діти мені дуже імпонують. А ще через 2 роки це вже боєць. Нехай "кривий" по техніці, не дуже майстерний, але сильний духом, відданий тому, чим займається. Через який час він перевершить навіть талановитого хлопця, у якого від природи є фізичні дані, але який лінується працювати. От такі йдуть далі. Такі стають чемпіонами.

Лариса Липкань, Varosh

Фото: Карл Смутко

26 вересня, вт, 12:34     0 947

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити