Головна Люди Каратисти Ірина та Михайло Годинець про те, як спорт став справою життя
Каратисти Ірина та Михайло Годинець про те, як спорт став справою життя
Каратисти Ірина та Михайло Годинець про те, як спорт став справою життя

Для Ірини та Михайла Годинець спорт – їхня основна діяльність. Вони не тільки тренуються й виступають на змаганнях, а й тренують інших. Кажуть, що не уявляють себе офісними працівниками. Навіть у єдиний вихідний, коли не знають, чим зайнятися, йдуть до зали.

Михайло – чемпіон світу, очолює Закарпатську федерацію Шидокан Карате, а з жовтня відповідатиме за розвиток бойових мистецтв по всій країні – право на це він отримав від голови світової федерації. Ірина має другий дан з шидокан карате і окрім карате в молодшій групі, викладає тай-бо для жінок.

Нам вони розповіли з чого почалося їхнє захоплення шидокан карате, чи не думали вони про те, щоб кинути цю справу, як розвиваються бойові мистецтва в Ужгороді і про шарлатанство та релігію в спорті.

Михайло Годинець: Ми знаємо наскільки важко битися, отримувати удари. Спортсмен, справжній майстер свого бойового мистецтва, ніколи без вагомої причини не підніме руку на іншу людину.

Карате – не спорт, а бойове мистецтво. Це трохи різні речі. Як спортивна діяльність – це добре. Вона загартовує характер, робить сильніше. Людина починає мислити, особливо, коли випробовує себе на змаганнях. Крім того, будь-яке бойове мистецтво – невидима зброя.


Про те, як прийшли в спорт


Михайло Годинець: Я рано почав займатися карате. У дев’ять років вперше прийшов до спортзалу у Сваляві, де тоді жив. Згодом переїхав до Ужгорода і продовжив тренування.

Чому саме карате? У дитинстві я дивився популярні тоді фільми, в яких грали Жан-Клод Ван Дам, Чак Норіс. Недалеко від мого будинку була секція карате, і ним займався мій троюрідний брат. Окрім цього, воно мені подобалося своєю філософією, спрямованістю. Я часто повторю, ще не лише спорт чи мордобій, а дорога життя.

Ірина Годинець: Так склалося, що перший тренер Михайла – мій дядько, який також зі Сваляви. Я знала, що маю родича, який тренує, але бойові мистецтва мене не цікавили.

Все змінилося, коли я була студенткою другого курсу і вирішила, що потрібно додати у своє життя більше активу. Захотіла в тренажерний зал. Розповіла про це батькові, а він відмовився пускати мене до незнайомої людини. Порадив сходити до учня мого дядька – Михайла, який на той час вже був студентом Ужгородського національного університету і паралельно тренував. Так почала займатися карате. Й історія моїх тренувань розвивалася паралельно з історією мого кохання.

Не можу сказати, що спочатку я була у захваті від карате: багато незрозумілого, команди японською мовою, біле кімоно й тому подібне. Але з кожним тренуванням зацікавлювалася все більше.

На початку моїх тренувань, батько просив ходити на карате для себе і не брати участь в змаганнях.

Перші змагання у мене були через чотири роки, як я почала займатися. Це був чемпіонат світу в Японії. Коли закінчилися бої, Михайлу вручили кубок, а мені кубок учасниці (бо я програла), лише тоді ми вийшли разом на скайп-зв’язок. Для мами і батька це було сюрпризом. Тому що ми сказали, що їдемо до Японії задля атестації, і де Михайло братиме участь у змаганнях. Вони не знали, що я також виступатиму.

З часом батьки змирилися з тим, що я братиму участь у змаганнях. Про деякі вони вже дізнавалися після.

Михайло: Так, про її перший професійний бій по міксфайту вони теж не знали.

Ірина: Вони багато чого не знали.

А взагалі мені здається, що батьки раді. Якщо треба допомогти в залі – батько завжди першим прийде на допомогу. Це людина, на яку ми можемо покластися. Він в курсі усіх наших змагань, того хто і як з наших спортсменів виступає. Із багатьма особисто знайомий. Що стосується мами, то їй не дуже подобається, коли в мене травми: якось за півроку мені наклали три гіпси. Але незважаючи на це все, вона ходить до мене на тренування з тай-бо.


Про відчуття до бою і після


Михайло: Є велика різниця між відчуттями до бою і після.

Ірина: Добре, якщо вони є після (сміється).

Михайло: Найстрашніше не сам двобій, а його очікування.

Я досі пам'ятаю, що було до першого мого бою, і що після, але не те, що відбувалося під час. Я виграв, але що я робив, як робив – не можу згадати. Пережив багато емоцій, адреналіну.

Коли виходиш з рингу, настає полегшення. Коли ти виграєш, розумієш, що виконав завдання на 100%; коли програв, то спочатку тебе охоплює відчай, згодом розумієш, що виклався по максимуму, після чого знову з’являється бажання тренуватися, перемагати.

Ірина: У мене на перших змаганнях в Японії все йшло на автопілоті. Після програшу були і сльози, і розчарування. Але з кожним боєм ти намагаєшся виправляти свої помилки.


Про шидокан карате в Ужгороді


Михайло: Людина, яка приходить у шидокан може займатися тим, чим захоче: може обрати класичне карате, може кібоксинг, міксфайт. Або, наприклад, тай-бо, яке викладає Ірина, де дівчата вчаться себе захищати і покращують здоров'я. Карате багатогранне.

У нас в Закарпатській федерації шидокан карате – 7 інструкторів. Окрім обласної федерації, створили ужгородську, відкрили спортивний клуб "Тінаі". У майбутньому плануємо відкрити ще чотири клуби.

У нашій федерації близько 150 спортсменів, які розподілені на п'ять груп: 4-6 років, 7-11 років, 12-16 років, 16 років і старше, а також дівчата.

Ірина: У нас молода федерація. Навіть за віком тренерів. Це все ж таки краще ніж федерація, де 10 пенсіонерів. Добре, коли тренер – активний спортсмен.

Михайло: Якщо ти не виступаєш на змаганнях, то не можеш мати високого поясу. А щоб мати високий пояс ти маєш бути і хорошим бійцем, і хорошим тренером, педагогом.

Ірина: Розвивається тренер, розвиваються учні.

Михайло: Також у нас багато цілей і багато з них ми вже досягли за ті чотири роки, які діє Закарпатська обласна федерація Шидокан Карате. По-перше, у нас є призери, чемпіони світу. У нас 7 призерів чемпіонату світу у 2015 році. Ми проводимо чемпіонати різних рівнів.

Ірина: Є повнолітні хлопці, які мають декілька професійних боїв. Під професійними, маються на увазі бої, за які спортсмени отримують грошову винагороду. Це, наприклад, міксфайт – бої у клітці з мінімальним захистом. Це вищий рівень змагань.

Михайло: Друга наша мета – створити велику федерацію. Залучити якомога більше дітей до спорту, просувати здоровий спосіб життя.

Ірина: У шидокан карате є головна людина – Канчо Йосідзі Соено. Саме він вирішує, кому надавати право в межах тієї чи іншої країни бути головним і розвивати бойові мистецтва.

У травні в Будапешті були змагання, на яких Михайло став чемпіоном світу. Звідти Канчо приїхав до нас в Ужгород. Під час його візиту стало відомо, що саме Михайло стане головним з шидокану в Україні. Це право він офіційно отримає у жовтні цього року. До речі, він наймолодший у світі, хто заслужив такий титул. Так що Михайло не тільки лідер обласної федерації, а й бранч-президент шидокан в Україні.

Тепер ми маємо можливість розвивати не тільки обласну федерацію, а й залучати усю країну. До цього часу ми могли працювати лише в межах Закарпатської області.

Михайло: Тому у нас в планах зареєструвати всеукраїнську федерацію.

Ірина: Ще ми плануємо збільшити кількість членів федерації. Чим вищий рівень федерації, тим більша кількість спортсменів. Відповідно можна робити великі змагання і діти конкуруватимуть. Чим серйозніший рівень змагань, тим серйозніша мотивація у дитини виграти змагання, бути чемпіоном.

Михайло: До того ж коли буде велика федерація, ми зможемо обирати достойних спортсменів і виставляти їх від України на міжнародних змаганнях.


Про спорт, як роботу і відпочинок


Михайло: Спорт – основна наша діяльність.

Ірина: У мене був період, коли я одночасно вчилася на журналіста і психолога, працювала у сфері реклами і тренувалася. Це недовго тривало, два чи три роки, десь четвертий-п’ятий курси.

Михайло: Тааак, не довго (сміється).

Ірина: Зрозуміла, що далі так тривати не може. Я зменшила навантаження: працювала і тренувалася. Третя моя освіта – це фізичний реабілітолог. З цією освітою я і пов’язала свою роботу.

Михайло: Нам справді інколи дуже хочеться відпочити. У нас в день буває чотири заняття, на яких ми тренуємо і тренуємося. Це досить важко. Але якщо у нас є вільний день, ми не знаємо чим зайнятися.

Ірина: Прокинулися, поїли, а далі що робити? Тому інколи в неділю ми йдемо в зал. У будь-якому випадку, для нас обох такий стиль життя значно кращий, ніж знаходитися в офісі з дев’ятої до шостої. Жоден з нас цього б не витримав.

Михайло: У мене був період, коли у 27 років я сказав собі: "Досить. Більше не виступатиму". А потім одні змагання, інші, виграв і хочеться рухатися далі. Взагалі, щоб відмовитися від участі у змаганнях має бути відповідний стан душі.
Завдяки багатогранності карате, можна виступати на змаганнях й після 40 років, а потім переходити в інші стилі.

Ірина: До того ж є категорія "ветерани", де виступають після 35 років.

Михайло: Однак я думаю, що у віці 38-40 років треба закінчувати спортивну кар’єру і робити акцент на тренерській роботі.


Про виховання підопічних


Михайло: Ми не лише тренуємо. Ми вчимо їх поводитися, розповідаємо, де можна застосувати свою силу-знання, а де не можна. Раз у півроку ми перевіряємо щоденники підопічних.

Я вже казав, що карате – це ще й певна філософія. У нас є етикет Доджо, де розписано як ми маємо себе поводити незалежно від того знаходимося в залі, чи на вулиці. Карате формує та виховує сильну та розумну людину.

Ми завжди попереджаємо дітей: якщо вони погано вчитимуться, то не зможуть тренуватися. Фізичний розвиток не може йти без розумового розвитку.

Ірина: Деякі батьки звертаються до нас за порадою. Наприклад, не знають як себе повести у ситуації, коли хлопчик побився в школі. З одного боку, добре, що він вміє себе захистити, а з іншого – батьки хочуть нашої з Михайлом поради. Наприклад, щодо того як поговорити з дитиною, щоб вона цю силу не використовувала у поганих цілях.

Є сім'ї, де немає батька. Тоді у дитини формується ставлення до тренера як до батька, у якого можна знайти чоловічої підтримки. Нам приємна така довіра. Не лише навчати, а й виховувати – це приємна і відповідальна місія.


Про шахрайство і релігію в карате


Михайло: На жаль, бойові мистецтва зіштовхнулися з проблемою, коли функціонує багато федерацій, які не є представниками світових. Тобто людина два-три роки позаймалася бойовими мистецтвами і вже створює власні стилі.
У нас ніхто не забороняє відкривати організації. Ми можемо відкрити новий стиль і спокійно його зареєструвати. Я б сказав, що це шарлатани. Бо вони атестують дітей, збирають з них гроші і дають їм документ, який можна повісити дома і кидати в нього дротики. Він не має жодної ваги. Хіба що в межах організації.

Ірина: Нам подобається, коли батьки зацікавлені тим, де займатиметься їхня дитина. Коли батько приходить особисто знайомитися з тренером, який цю дитину тренуватиме тричі на тиждень…

Михайло: І матиме на неї вплив.

Ірина: Тому добре, коли батько заходить в зал, питає хто ви, яка у вас освіта, яку федерацію представляєте, які змагання проходять, чи маєте ви міжнародний статус. І тільки після цього дитину відправляють на тренування. А є такі батьки, які побачили чоловіка в кімоно і вже переконані, що до нього можна вести дитину.

Михайло: Ми бачили оголошення "Тренування по міксфайту, ММА, UFC, М1 проводить Іван Іванович". Я хочу з ним зустрітися і повчитися. Тому що UFC, М1 – це все організації, а не стилі. Це як правила змагань. Діти приходять, повівшись на обгортку, а їх потім ламають як психологічно, так і фізично.

Людина не має дозволу тренувати, не має педагогічної освіти, сама не пройшла якоїсь дороги в певному стилі і подивившись на YouTube відео, відкриває тренування. Ця проблема, властива не тільки Україні, а й світу.

Думаю, що з цим можна боротися. Ми цим не займатимемося, бо не маємо для цього юридичних підстав, чого не скажеш про міські й обласні ради. Тобто, якщо ти є тренером, то маєш хоча б принести документ з міжнародної федерації, що вона зареєстрована і що тобі надано дозвіл тренувати.

Цей контроль має бути. Бо саме у бойових мистецтвах багато шарлатанів. Не у тенісі, футболі чи греко-римській боротьбі, а саме у бойових мистецтвах. Хоча все ж таки варто зазначити, що не обов’язково людина, яка придумала власний стиль навчить чомусь поганому.

Є ще одна проблема – тренери, які агітують і підтримують агресію. Він може прийти і розказати дитині, що те, що роблять російські солдати в Україні – це добре.

Ірини: А дитина у 10-15 років не завжди свідома і не може відсторонитися від того, що говорить тренер. Вона сприймає його як вчителя.

Михайло: Ще я зіштовхувався із випадками, коли на змаганнях священники усіх хрестять, влаштовують молитви. Я прихильник іншого: молитва – в церкві, тренування – у спортивних залах. До того батьки наших учнів належать до різних конфесій. Ми не проти релігії, але вона має бути окремо від спорту.


Про стереотипи


Ірина: Найабсурдніший стереотип, який я чула про карате – ним займаються страшні дівчата, які стають чоловікоподібними. У моїй групі з тай-бо, де карате вийшло на перше місце, займаються красиві дівчата. Я вважаю, що краса – це добре, але ще краще, коли це сильна краса.

Михайло: Ще один стереотип, що у карате багато крику і мало роботи. Кажуть, що ми займаємося медитацією, кричимо, а не наносимо удари. Але таке ставлення сформоване через існування неповноконтактних видів карате. Але є і неповноконтактний кікбоксинг. У нас шидокан карате повноконтакте. І ми показуємо це на змаганнях. Нам трохи смішно, коли кажуть, що карате неефективне. Ми кажемо: приходьте, потренуйтеся.

Володимир Волощук, Varosh

20 вересня 2015, , 20:02     2 2746

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити