Його називають "талановитим львівським художником", про те, що він ужгородець, мало хто сьогодні згадує. Утім, те і так, як говорить про рідне місто Андрій – почуєш не часто, навіть від тих, хто з нього не їхав.
Вже вісім років митець Андрій Хір живе у Львові зі своєю дружиною Оксаною. Разом вони займаються і архітектурою, і мистецтвом, і дизайном. Містичність робіт художника відзначають як в Україні, так і закордоном.
Нам він розповів чимало цікавого про те, чим займається сьогодні, які виставки та проекти готує, родинні зв’язки з Енді Ворголом, а також про українську демонологію.
– Андрію, що тобі приносить більше задоволення: малювати чи працювати з дизайном?
– Звісно, малювати. Хоча, часом і архітектура приносить задоволення. Ще є момент з тим, що мистецтво я не сприймаю як роботу, а архітектуру – так.
– Ви з Оксаною працюєте на когось чи на себе?
– Намагаємося створити щось своє власне, тому працюємо на себе.
– Як будуєте роботу: хтось керівник, а хтось підлеглий чи порівну усе виконуєте?
– Буває навіть, що під час роботи просто міняємося комп’ютерами, аби можна було свіжим оком на все подивитися.
– Який свій проект вважаєте найкращим?
– Neofolk project (ред. – візуальна програма ГОГОЛЬFEST-2012*), напевно,поки що найкрутішій. З цими роботами я планую зробити виставку. За попередніми планами вона буде весною.
– Чому ти вирішив малювати саме так і саме те, що ти малюєш сьогодні. Чи ти не вирішував?
– Я не впевнений, що це можна вирішити. Аби малювати, потрібно мати мету. Я переконаний, що ідеї значно важливіші, ніж техніка. Якщо той самий пейзаж має під собою якийсь підтекст, то можна малювати й пейзажі, а якщо ні, то тоді я не бачу сенсу.
У роботах, які я малюю, значно важливіший текст, ніж картинка. Мені цікаво працювати з прислів’ями та приказками, як з текстовими символами, адже дуже часто вони використовуються на підсвідомому рівні. У цей час ми не візуалізуємо те, про що говоримо. Якщо ж це зробити, то картинка виходить дуже дивною.
От, наприклад, “собаку з’їсти” – коли візуалізуєш це, то виникає питання, як це формулювання могло взагалі прийти комусь у голову.
– Як батьки сприймають твої малюнки?
– Ну, зараз вже нормально, але раніше казали: “Знов чорта намалював?” (ред. – сміється)
– А друзі?
– З друзями ми разом малюємо.
– Сьогодні продовжуєш якимось чином освіту: у виші чи самостійно?
– Так, я вже другий рік вчуся в аспірантурі. Це те, що сьогодні дає мені можливість малювати картини.
– Як тобі вдається відновлювати інтелектуальні сили?
– Часом буває досить складно, тому доводиться переключатися з одного виду діяльності на інший. От ми в Ужгород приїхали – це вже нова атмосфера. Тут весна, а у Львові – холодно.
– За кимось з художників ти прискіпливо слідкуєш сьогодні?
– Так, щоб за кимось конкретно, то ні, а загалом за процесами – намагаюсь слідкувати.
– Закарпаття сприятливе для репрезентації мистецтва?
– Думаю, що його всюди можна репрезентувати. Хоча, так – в Ужгороді справді мало галерей, у яких можна представити свої роботи. Але, з іншого боку, таке враження, що більшість активних художників, які сьогодні живуть у Києві, усі або зі Львова, або з Закарпаття.
– Сучасне мистецтво в Україні, на якому етапі розвитку, як гадаєш?
– Напевно, в Україні нічого немає на завершальному етапі розвитку. Те саме й з сучасним мистецтвом – воно на початковому. Сам термін “українське мистецтво” – занадто молодий.
– Є чіткі відмінності між мистецтвом Західної України, Східної, Центральної?
– Думаю, що так. У всьому є свої відмінності. Стиль у мистецтві Західної України мені подобається більше, ніж, скажімо, київський політичний стайл. Вони там усі рубаються по якихось ультра темам, тут цього менше або навіть немає.
– Мистецтво, у твоєму баченні, може існувати поза політикою?
– Навряд щось може існувати поза нею. Якщо казати: “Мені байдуже до політики і вона мене не стосується”, – то це брехати самому собі. Але зробити цей вплив мінімальним можливо. Якщо можна ігнорувати непотрібні речі, то краще їх ігнорувати, ніж влаштовувати якість безглузді рухи.
– Ти був одним з учасників виставки “Родичі Воргола”, яку презентували у Москві.
– Я особисто на виставці не був, але мені було цікаво представити там свою роботу, бо у моїй сім’ї ходить легенда про те, що у нас й справді є якісь спільні родичі з Ворголом.
– Що за легенда?
– Батько каже, що якимось чином виходить, що сестра прадіда, через батька – все заплутано, одним словом. Знаю, що родичі дальні з того самого села, що й батьки Воргола і прізвища у них навіть співзвучні. Але я не впевнений, що це все правдива інформація.
– Є проект, який ти мрієш зробити?
– Так. Я б краще сказав, що є проект, який я мрію зробити за цей рік. Це буде виставка, що присвячена темній стороні українського фольклору – українській демонології. Це досить об’ємний розділ науки, ми зараз читаємо деякі наукові праці по цій темі, що написані більш ніж сто років тому.
Ті речі, які ми для себе відкрили – просто неймовірні. Це ціла релігія, що існувала ще до християнського часу, була поряд з християнством, ба навіть його частиною. Втім, у якийсь момент це, на жаль, забулося.
Про ці речі писав Іван Франко, Нечуй-Левицький. У Гнатюка є дві книги з “Української демонології”. Він там розповідає такі дивні історії, які у голові не вкладаються. До того ж, всі вони записані зі слів людей.
Ідея мого проекту у тому, що духовні сили мають чіткий опис, мені ж хочеться візуалізувати їх.
– Де ви цю літературу знаходите?
– В інтернеті, зазвичай. Є кілька відсканованих книг з 1900 року, навіть аудіокниги є.
– Як потім спати лягаєте, начитавшись таких речей?
– Це не лише негативні страшні персонажі. Так склалося історично, що їх такими вважають, але це сучасне трактування. Колись не було чіткого розподілу ролей: Бог хороший, Чорт – поганий.
В апокрифах написано, що вони разом творили світ. Тому персонажів демонології не правильно розглядати лише, як негативних. Це істоти, які живуть поряд з людьми, просто у якийсь момент ми перестали з ними взаємодіяти. Але те, що ми про них забули ще не означає, що їх не існує.
– Весняна виставка буде твоєю першою персональною?
– Ні, була у 2011 році у Павла в “Я Галерея”. Вона називалася “Хір – звір з гір”. Це були написані мною вірші, які я ілюстрував. Бо вже до робіт наступного проекту я брав готові тексти.
Ну, й в Ужгороді у мене теж в дитинстві була персональна виставка в етнографічному музеї. (ред. – сміється)
– Є у тебе така штука, як натхнення?
– Напевно, так. Є такі моменти, коли з тебе все просто вивалюється: як в архітектурі, так і у мистецтві. Буває, що п’ять днів малюєш на одному диханні, а потім раптом закінчується інформація. Бо ж я не думаю, що ми її генератори, скоріше – адаптери.
– Коли завершуєш роботу, що відчуваєш?
– Порожнечу. Тоді втрачаєш той вектор, що тебе вів.
– Цього року плануєте Black Circle**?
– Так, цьогоріч буде вже четвертий. Я б назвав це індустріальним туризмом з фарбою. Ми малюємо на закинутих будівлях, що залишилися від “совка”. Круто те, що кожного року учасників стає усе більше, незважаючи на те, що ми нічого не фінансуємо, немає ніяких спонсорів.
Того року фест, навіть, став міжнародним: приїхав білорус, три поляка і два француза. Останні зняли навіть фільм про український стріт-арт.
– Вже визначилися з містом для життя?
– Я б хотів до Ужгорода переїхати.
– Справді? Чому?
– В Ужгороді добре. Він кращий за інші міста.
– Навіть за Львів?
– Звісно. Львів для мене дуже дивний. Я з ним не зовсім співпадаю енергіями та вібраціями. Він завжди для мене був таким, але чомусь так склалося, що поки я живу тут.
– Павло Гудімов каже, що творчість твоя, Руслана Тремби, Павла Ковача, насамперед, пронизана і продиктована у чомусь, специфічною містифікованістю закарпатської землі, а ти кажеш, що Львів надто містичний чи дивний для тебе. Як таке може бути?
– Думаю, що духовні сутності живуть як у місті, так і у горах: просто вони різні. У Львові вони теж є, але зовсім інші, ніж в Ужгороді.
* Neofolk project – візуальна програма на ГОГОЛЬFEST-2012 від арт-центру «Я Галерея». Проект спрямований на дослідження витоків української народності у сучасному мистецтві.
** Black Circle – фестиваль стріт-арту і вуличного мистецтва, який відбувається у занедбаних будівлях.
Росана Бісьмак, спеціально для Varosh.com.ua
Фото люб’язно надані Андрієм Хіром
