Головна Культура Виставка Ніколая Федьковича в галереї ILKO: мистецтво компіляції
Виставка Ніколая Федьковича в галереї ILKO: мистецтво компіляції
Виставка Ніколая Федьковича в галереї ILKO: мистецтво компіляції

Вже другий місяць триває ужгородська частина галерейного туру сучасного словацького художника Ніколая Федьковича, яку на певний час переривала демонстрація робіт випускників Закарпатської академії мистецтв. Varosh відвідав виставку, щоб розібратися, яке місце художник займає у сучасному мистецькому процесі.

Вибір міста для проведення виставки невипадковий: Федькович народився в Ужгороді через 4 дні після закінчення Другої Світової, у родині інженера-мостобудівника та художниці. Однак вже наступного року сім’я була змушена переїхати до Чехословаччини через приєднання рутенських земель до Радянського Союзу. Там він і отримав ґрунтовну художню академічну освіту, після якої встиг двадцять років відпрацювати викладачем в німецькій кунст-академії і повернутися. Вже сьогодні, через більш ніж 70 років, його роботи вперше демонструються у місті його народження.

Майже усі закарпатські видання назвали виставку "поверненням на малу Батьківщину" і охрестили Федьковича видатним словацьким "маляром", не забувши при цьому використати зазначену у прес-релізі характеристику митця як аристократа живопису та трубадура сучасності і вказати про державні нагороди. Однак навіть зі словацької точки зору не стає легше зрозуміти, яку позицію все ж посідає наш герой на арт-сцені своєї країни. В нього не має сторінки ані в словацькій Вікіпедії, ані в німецькій. Про нього не пише Любомир Подушел (відомий словацький куратор та історик мистецтва, автор численних монографій та статей про художників-співвітчизників, – прим. авт.), а сам він не може сперечатися з Мирославом Кнапом, Міланом Лукачем та Штефаном Полаком за звання головного художника Словаччини. Та й у місті, яке тривалий час було його домівкою, головною зіркою залишиться видатний скульптор з топонімічним ім’ям Гюла Кошице, який нещодавно пішов з життя.

Однак, сучасне мистецтво нерідко ставить у глухий кут непідготовленого глядача: залежність успіху художника від його власне малювальних можливостей та вартості його картин на арт-ринку, та співвідношення між цими полюсами й досі не є визначеними навіть мистецтвознавцями, що не сприяє орієнтації у художньому вимірі. Допомагає у цьому випадку історія мистецтв, яка документує фактичні успіхи тих чи інших шкіл та напрямів у колекціонерів, критиків та широкої публіки, визначає, наскільки впливовими виявилися ті чи інші рухи, скільки мали послідовників.

Роботи Ніколая Федьковича у цьому контексті не дуже відповідають сподіванням епохи: вони не концептуальні, не мають відношення ані до поп-арту, ані до абстрактного експресіонізму. Сам він каже, що тяжіє до фігуративного живопису, який дійсно послідовно відвойовує провідні позиції як у критики, так і (що зрозуміло) в публіки. Однак і Федькович не Пітер Дойг, і роботам його сильно не дістає щирості та експресії, надто вже вони правильні й до того надмірно декоративні. Декілька представлених скульптурних композицій та інсталяцій також далекі від реді-мейду, вони скоріше нагадують якісь містичні стімпанкові модерні фантазії. Федькович каже, що черпає натхнення у нідерландському живописі золотої доби і готиці – дійсно, кольорова палітра відшукує десь у пам’яті асоціації з фарбами Рембрандта та Франса Галса, ніби вкриті сусальним золотом картини відсилають до Віденського сецесіону та полотен Клімта, а каліграфічні написи буквально на кожній роботі виглядають прямо як на обкладинках книжок Умберто Еко. Однак всі ці повторювані елементи, що постійно в різних пропорціях трапляються на картинах Федьковича, могли б бути ідеологічно вірним пародійним омажем, а вони скоріше схожі на компіляцію улюблених мотивів. А такої прямолінійної любові постмодернізм не вибачає.

Водночас, експозиція, як це завжди в ILKO, заслуговує тільки похвал. Картини тематично розвішені і представляють собою сходження від біографічних портретів батьків на нижньому поверсі до філософських полотен на верхньому. Великі триптихи на найвиднішому місці, десь біля сходів висять портрети сімейні, трохи далі – вже роботи з автопортретами самого Федьковича, майже завжди – в купальній шапочці. Вода і плавання, схоже, є провідними мотивами виставки і важливими творчими інструментами самого Федьковича: тут представлені 4 картини плавців, перша з яких датована 1983 роком, а найсвіжіша (фрагмент з якої і став постером туру) вже 2014-м. Ще 2 великих полотна – це варіації на тему Титаніка, який, схоже, уявлявся Федьковичу таким собі мікрокосмом ХХ століття, де все схематично поділено на рівні та відсіки. Одна з картин, трохи закодована, головні герої якої це дівчина Тіта і хлопець Нік (між якими, звісно, стоїть портрет Федьковича в купальній шапці), представляє корабель анфас, у вигляді дому в розрізі, верхівка якого перебуває у лісі, а трюм – у підземних водах. Бонусом ще йде картина Офелії під водою (яка, як ми пам’ятаємо, втопилася).

Підсумовуючи, можна визначити, чим є виставка Ніколая Федьковича, а чим ні. Демонстрація уродженця Ужгорода містянам – так. Місце, де можна насолодитися красивими картинами та культурно збагатитися – так. Подія, що відображає нерв сучасного мистецтва, дає відчути, куди спрямовані його метафізичні "повітряні шляхи" – навряд.


Цей матеріал було підготовлено в рамках Програми міжредакційних обмінів за підтримки міжнародного медіа-проекту "MyMedia".


Микита Богданов, Varosh

Фото: Микита Богданов, Марія Стрельцова

23 липня 2016, сб, 21:40     0 1170

Коментарі:



Залишаючи коментар, будь ласка, пам’ятайте, що зміст і тон Вашого повідомлення можуть зачіпати почуття реальних людей, які безпосередньо чи опосередковано мають відношення до цієї публікації.
Відправити