Наша дорога тривала 12 годин. За цей час ми встигли вивчити всі кріплення контрольно-пропускного пункту Ужгород – Вишнє Нємецьке, де провели незабутні три години в черзі на перетин кордону, подолали 400 кілометрів захоплюючих пейзажів і жахливої зовнішньої реклами Словаччини, годинку покружляти довкола Тренчина, де нічого не говорить про те, що саме зараз в місті відбувається найбільший фестиваль країни.
На під’їзді очікуваний корок. Всі квитки на Pohoda 2016 розкуплені, і якщо ви не подбали про перепустку заздалегідь, то в касах вам нічим не допоможуть, проте перекупники дуже гуманно віддають квиточки "з рук" за ціною попередніх продажів. Територія фестивалю – це старе військове летовище. Злітна смуга акуратно вискладана з гладких бетонних плит, випалене сонцем поле навкруги. Жодного дерева, жодного природнього затінку. Якщо спека – то пече, якщо раптом злива – то ти мокнеш. Згодом майже шоком стане різкий перепад температур – ще півгодини тому тобі не було чим дихати, а тільки сонце сховалось за горизонтом – пара з рота і ти буквально летиш до намету за теплим одягом.
Перший день фестивалю повноцінним назвати язик не повертається. Працює тільки одна, головна сцена – Upriner Stage, іменована генеральним пивним спонсором події. Гості фестивалю потрохи прибувають, наметове містечко росте на очах. Півторагодинний концерт Gogol Bordello задає тон фестивалю. Ґудзь, як завжди, з пляшкою вина. Думала, що нічого нового не станеться, але вони кудись поділи Елізабет Сан і замінили її на двох інших дівчат. Заміна поки виглядає не дуже вдалою – до мікрофонів їх не особливо допускають, та і "для краси" тут не варіант. Тим не менше, цей лайв певно найдрайвовіший з трьох мною бачених. В запалі MC Педро Едаро питає "How you doing, Slovenia?", що і зрозуміти не важко: артисти, котрі протягом фестивального сезону живуть в режимі мандрівного цирку і щодня грають в іншій країні не сильно розрізняють Словенію, Словаччину чи Перечин.
Дивними і суперечливими є тривалі паузи між концертами, але згодом я визначу їх для себе як бонусну нагоду поблукати і натрапити на щось несподіване.
За годину розпочинається концерт PJ Harvey. Я змушую себе нічого від нього не чекати, бо просто не уявляю, що може статися. Побачене і почуте вражає. На сцені 10 геніальних музикантів. Тепер я розумію історію про непрості стосунки з Ніком Кейвом. В англійській є глибокий термін "soulmate" – це однозначно воно. Я бачу на сцені Ніка Кейва, тільки він надзвичайно приваблива жінка 46 років.
Другий фестивальний день розпочинається гарячкою в наметі після дуже холодної ночі. Перший концерт, на який ми назбируємо сили – Mbongwana Star, темпераментний колектив з Конго виступає на Orange Stage. Двоє з семи музикантів пересуваються на інвалідних візках, але це не завадило їм закрутити шалені танці на весь концерт. Ні на кого не схожі, максимально щирі виконавці фактично не розмовляють англійською, але кому вона треба, коли є африканські ритми, з якими все зрозуміло і так – танцюй, що є духу! І якщо спочатку здається, що такий гурт приїздить на фестивалі за їжу і воду, то коли дізнаєшся, що їх вже встигли підписати авторитетні Buena Vista Social Club – розумієш, що є на цьому комерційному світі бодай якась справедливість.
Фестивалі завжди були полігоном для спільних експериментів. За нез’ясованих обставин у нас відмовляється працювати один з об’єктивів і так виникає колаборація з Валентином Клєпаковим, котрий погодився надати свої фото для наших репортажів.
Далі заплановані Easy Star All-Stars. Pink Floyd і Radiohead перероблений під Ямайку, з хрипучим речитативом і ніжним жіночим голосом. Чудовий склад кавер-банди розхитує натовп. Контакт з публікою безперервний. Після завершення виступу вокалістка спускається до людей, котрі не мають бажання розійтись, але яким не дають продовжити чіткі рамки фестивального розкладу. Що часом добряче дратує, адже концерти не йдуть впритул один за одним і ще бодай пісню-дві, коли публіка просить, можна було б і дозволити.
Отут я готова ловити камені, які неодмінно полетять… але маю сказати, що концерт культових ісландців Sigur Ros на головній сцені о восьмій годині вечора – це абсолютний mood-killer. В той час, коли попереду ціла ніч, тобі виграють мозок розтягнутими мелодіями, неіснуючими мовами і якимось суїцидальним нахилом. Вже бувало раніше і знов пояснюю собі це тим, що це явно не те місце і не той час. Що було б це о другій ночі на зоряній галявині перед сном – певно пережила б цей досвід інакше. Але не зрослось… організатори вирішили отак зреалізувати прайм-тайм. Майданчик забитий людьми, котрі повсідались і тихенько похитуючись слухали. Це, до речі, цікава особливість словацької фестивальної публіки – спостереження. Просто прийти і дивитись. Не виявляти жодних емоцій, просто дивитися збоку. І оце в розпалі другого фестивального дня ти відчуваєш себе так, ніби потрапив на день міста десь в провінції, не інакше. Дивовижно, як пережите тобою раніше ангажує сприйняття всього, що буде згодом. Але я хочу вірити, що чим більше бачиш, тим менше хочеш порівнювати і тим відчутніше розумієш, що все різне і у всьому є своє… До чого це я? Так от, з Sigur Ros втекла і не соромлюсь.
Думала перфоменс Nederlands Dans Theater поверне до життя, але дорогою я почула їх… Мексиканський гурт Sonido Gallo Negro. Як в казці, пішла на звук. Це було так по справжньому і так нестримно добре! Кумбія, дорогі браття і сестри! А коли до цього додався теплий дощ – моєму щастю не було меж.
На емоційному підйомі рушаємо знов у бік головної сцени, де от-от розпочнеться концерт Parov Stelar. Сцена палає пекельно-червоними екранами відповідно до останньої студійки "The Demon Diaries". Людей – не проштовхнутись, і вони продовжують сходитись. В повітрі накопичується якесь ейфорійне очікування. Не знаю як акуратніше перескочити одразу на момент, коли на п’ятнадцятій хвилині концерту не витримую банальний вокал вульгарної вокалістки і весь їх дрімучо-однотипний електро-свінг разом взятий. Піду пройдусь. Попереду буде щось справді круте.
Легендарні британці Dub Pistols виступають на невеликій сцені, котра виглядає якось випадково вставленою між танцювальним шатром та фудкортом. За внутрішніми відчуттями це був якраз той випадок, коли ти приходиш обезсилений і падаєш на покриття, щоб "просто послухати", але з першими акордами відкривається друге дихання, на якому годинний концерт пролітає як сон.
Коли виконавцям на сцені так само добре, як їх фанам на танцмайданчику – це варте всіх грошей світу. Багато хто згодом відмітить цей концерт як найкращий за фестиваль. Відзняти все це прийшло аж два фотографи. Того, котрий фотографував пританцьовуючи, дужий вокаліст Баррі Ашворст вихопив на сцену і попри заперечення технічного персоналу, дозволив знімати все з епіцентру подій. Фотограф, про якого йде мова ніхто інший, як Віталій Маріаш, фотокор Varosh.com.ua.
Катя Маріаш, Varosh
Фото: Віталій Маріаш, Валентин Клєпаков
