Культура

3 режисерки, 6 героїнь, 9 поглядів: чому варто подивитися фільм “Невидимий батальйон”

15 Серпня 2018 1 916

"Невидимий Батальйон" — український документальний кіноальманах про жінок в умовах бойових дій на Сході України. Перший український документальний фільм про війну і жінок на війні, знятий жінками.

Над фільмом працювали три режисерки — Світлана Ліщинська, Аліна Горлова та Ірина Цілик. У стрічці висвітлено історії шести героїнь, які несуть або несли службу на Сході: Олени Білозерської, Оксани Якубової, Андріани Сусак, Дар’ї Зубенко, Юлії Паєвської та Юлії Матвієнко. Шість героїнь, три режисерки, дев’ять поглядів. З прем’єрою фільму в Ужгород приїхали Ірина Цілик та Дарія Зубенко. Ми зустрілися з ними і поспілкувалися про роботу над стрічкою та її значення.

– Появі цього фільму передувала тривала робота. А саме – соціологічне дослідження щодо участі українських жінок у війні. Коли і як ви долучились до стрічки?

Ірина: З продюсеркою фільму Марією Берлінською ми були знайомі: зустрічались на літературних подіях. Вона розповіла про свою ідею і запропонувала мені взяти участь. До цього я ніколи не займалася документальним кіно, але зрозуміла, що мені цікаво і погодилась. Для мене це був справжній виклик, бо знімати такі фільми – велика відповідальність. Ти працюєш з особливими людьми, кожна з героїнь фільму – сильна особистість, і це потребує вірного, чесного підходу в роботі та просто спілкуванні.

Дар’я: Як і у більшості героїнь моя реакція була: “Чому саме я? Що я такого особливого зробила? Я звичайна людина і не робила ніяких подвигів”. Було трохи дивно, а з іншого боку – цікаво, бо це новий досвід, я ніколи не знімалася в кіно. Але розуміла, що інформаційна робота дуже і дуже важлива. Це теж фронт, тільки інформаційний, тому що від того як суспільство сприймає цю війну залежить розвиток подій. Відповідно, я сприйняла це як завдання.

– Як проходили зйомки? Який це був часовий відрізок?

Ірина: Загалом, документальні фільми знімаються по-різному. І двох своїх героїнь я знімала по-різному. Юлія Паєвська (позивний “Тайра”) і досі перебуває на фронті, вона парамедичка. Ми поїхали зі знімальною групою на дев’ять днів до Світлодарської дуги. Хотілося зрозуміти, на що схожий щоденний побут Юлі, як люди взагалі живуть там довгий час.

Згодом стало ясно, що основне заняття більшості військових та медиків – це безкінечне очікування і вчасне реагування. Скажімо, ті дев’ять днів майже нічого не відбувалось. Але ми знали, що Тайра спить щоночі одягнена, напоготові берці, рюкзак. Від швидкості її зборів часом залежить життя людини. А потім за одну ніч стільки всього сталося. Тоді одного пораненого вдалось врятувати, а інший хлопець помер на операційному столі. І для нашої знімальної групи це також був непростий досвід. Ти розумієш, що це нібито буденність для парамедиків… Але це не може не травмувати їх. Ці люди щодня мають справу з життям і смертю, і все одно це не може стати рутиною.

З Андріаною Сусак у мене був інший виклик – як зняти фільм про жінку на війні, що вже не перебуває на фронті? Я шукала якесь режисерське рішення, а потім зрозуміла, що її історія – про повернення. Андріана – дуже світла сильна людина, що часто гуртує навколо себе поламаних війною інших ветеранів. Повернутися до мирного «нормального» життя – одне з найскладніших завдань для таких людей.

– Даріє, якою була перша реакція після перегляду фільму?

Дар’я: Тоді я була у Маріуполі, у своїх друзів. І так сталось, що на момент показу фільму канал вимкнув трансляцію. Телевізора у нас не було, але ми таки знайшли можливість переглянути. Всі друзі були у захваті. А мені було дивно бачити себе на екрані, чути свій голос і спів. Всі інші дівчата у фільмі здались мені якими переконливішими чи що (ред. – усміхається). Я у захваті від таланту режисерок, тому що вони зуміли майстерно поєднати всі історії, скласти їх у пазл.

– До “Невидимого батальйону” ви, як героїні, були знайомі одна з одною?

Дар’я: З Оленою Білозерською ми перетиналися на позиціях, Марію Берлінську – я знала заочно, а до Тайри – раніше їздила на ротацію. З іншими познайомились завдяки стрічці.

Ірина: А я зовсім не очікувала, що цей проект подарує мені двох подруг – Андріану Сусак і Марію Берлінську. Це дуже близькі для мене люди. Я щиро вдячна проекту за це.

– В одному з інтерв’ю ви говорили про межу під час зйомок документалістики, яку режисер встановлює самостійно. Якою межа була у вас?

Ірина: Це був шлях навпомацки. Бо, по-перше, для мене цей проект – дебют у документалістиці. Я звикла контролювати реальність у кадрі, працювати за сценарієм. А тут все по-іншому, тому що реальність пише свій власний сценарій. Я зрозуміла, що робота документалістів в чомусь подібна до того, як люди працюють на війні: ти також довго чекаєш і маєш вчасно реагувати, полюючи на особливі живі життєві моменти. А ще тут дуже важлива етика. Кожна з цих дівчат – сильна особистість, що, тим не менше, має свої слабкості, страхи, мрії. Це живі люди! І ти почуваєшся як на мінному полі, бо можеш зробити невірний крок, одним недоречним питанням порушити довіру між нами. Тобто йдеться про відповідальність перед конкретною людиною, тому що ти як режисер відповідаєш за те, як виглядатиме її історія на екрані.

Кожна з режисерок ставила собі за мету – зняти чесні, щирі історії, в яких не було б пафосу, не було б і тіні недоречної героїзації. Це не патетичне кіно про берегинь українського народу, ні.

Дар’я: І справді, у людей досі залишаються стереотипи, і у цьому випадку вони так лягають на благодатний ґрунт – жінка-берегиня, а ще вона обов’язково тендітна, навіть, якщо тягне на собі кулемет і боєкомплект у кілька кілограм. І потрібно не забути сказати, як вона змінила підбори на берці, навіть якщо вона ніколи не носила підбори.

Є жінки різні, є чоловіки різні. І тут справа не у статі, а у професіоналізмі. Проти цих стереотипів ми і боремось. Відбір потрібно робити за професійними якостями.

– Як пройшов показ фільму у Мукачеві?

Дар’я: Мене вразив фідбек. Не стільки кількість, скільки реакція. Хоча, безперечно, і те і інше однаково важливі. Після завершення фільму ми мали нагоду поспілкуватись з глядачами, але люди нічого не могли сказати, вони і не виходили. Я бачила, що фільм їх вразив. Після нього вони підходили, питали і… дякували. Це дуже приємно. Недостатньо просто подивитись фільм – треба говорити, і круто, що є можливість живого спілкування. Тоді є відчуття, що ми всі разом. І весь той біль, який є там, разом легше переживати. Мене дуже дратують істерики людей, які через військові дії живуть у суцільному траурі – не святкують днів народження, не гуляю на вечірках, бо іде війна. Кожна людина має право на нормальне життя. Якщо всі будуть із нещасними обличчями, то питання: “За що ми воюємо?”. Культура зараз особливо важлива.

– Всеукраїнська прем’єра відбулася рік тому. За цей час фільм показували не лише в містах України, а і за кордоном. Яких результатів вдалось досягти за цей час?

Ірина: Я представляла фільм у Берліні, Кельні та в Канаді. Це був дуже цікавий досвід. Глядачі – переважно українська діаспора. Будемо відверті, ці люди іноді значно більш “включені” в тему війни в Україні, значно більше допомагають фронту або жертвам війни, ніж деякі наші співвітчизники, що живуть тут. Це вражає. Окрім показів, фільм зіграв ще одну роль – створив умови для різних важливих зустрічей. Героїні нашого фільму обмінювалися досвідом з канадськими жінками-військовими, мали зустріч з Міністром оборони Канади. Також ми мали змогу виступити у парламенті цієї країни. Нас слухали і чули.

До слова, впродовж останніх років було розширено список можливих військових посад для жінок-військовослужбовиць, однак є ще чимало обмежень, тож потрібно далі продовжувати “лупати сю скелю”. Також зараз чимало ветеранок та активісток працюють над створенням жіночого ветеранського руху. Процес запущений.

Іванна Стець, Varosh

Фото: Карл Смутко

0 #